Надокучлива свекруха заходила, ніби до себе, поки я не відплатила їй тим самим
Буває, що ворог у домі не чужий чоловік, а свекруха з лагідною усмішкою і контейнером, повним підозрілих котлет. Мене звуть Оксана, я заміжня вже два роки, і, як то кажуть, у нас із чоловіком усе було чудово аж поки його матір не почала «гріти наш дім» трохи надто часто. І з такою наполегливістю, що навіть поштовий листоноша бував у нас рідше.
Я перебирала продукти в кухонній шафці, коли раптом дзвінок у двері. Відчиняю. Звісно, хто ж ще? Марія Іванівна, моя свекруха.
Оксанко, здоровенькі були! Я вам котлеток накрутила! З судака! Свіженького! радісно простягає пластиковий контейнер.
Я зітхаю. Ми з чоловіком ненавидимо рибу ще з дитинства. Мене годували нею, поки не збентежилася, а він, син рибалки, зʼїв її стільки, що мало що не відростив зябра. Ми вже говорили про це. Не раз. Але свекруха робила вигляд, ніби не памʼятає.
Маріє Іванівно, ми не їмо рибу Ви ж знаєте.
Та не викидати ж добро! Залиште, може, комусь віддасте! виправдовувалася вона.
Але справа була не лише в цих клятих котлетах. Вона приходила все частіше. Без попередження. Не стукаючи. Заходила, ніби до себе, і починалися її «оглядини»:
Ой, а що це у вас за сир? Такого ще не куштувала, візьму шматочок. І ковбаски трохи, купите собі нової. До речі, я вам риби принесла треба ж ділитися!
Кожен її візит супроводжувався зростанням апетитів. Одного разу вона зʼявилася з подругою. Без дзвінка. Без запитань.
Ми біля аптеки були вирішили зайти погрітися. Чаю нам налиєш?
Поки я стояла, як укопана, вона вже весело рилася у нашому холодильнику, дістаючи варення, сир, печиво, а її подруга влаштовувалася за столом.
Я почувалася в своєму домі, як чужа. Чоловік лише розводив руками: «Це ж мама, вона ж добра». Добра? Я бачила, як вона ховала наш ананас під пальто. Це вже не була допомога чи турбота це була нахабна окупація.
Тому я вирішила діяти. Мʼяко, але точно. Наступного дня я з подругою Наталкою купила найгостріші суші в районі й без попередження завітала до Марії Іванівни.
Добрий день! Ми поруч проходили, подумали зайдемо! Вам суші принесли скуштуйте! посміхаюся, втискаючи їй у руки коробку.
Свекруха зблідла. Вона ненавидить суші. Колись спробувала і тепер називає їх «сирими щурами на рисі».
Сідайте, а я подивлюся, що в вас смачненького є, говорю, йдучи до її холодильника.
Витягаю кускус, салат олівʼє, торт усе опиняється на столі. Наталка вже регоче.
Ой, Маріє Іванівно, ви не заперечуєте? Я ж вам суші принесла то ж нормально, коли ділимося, так? додаю зі справжньою невинністю в голосі.
Марія Іванівна завмерла. Без слів. Вона зрозуміла. Зрозуміла, як це коли хтось заходить до тебе, як до себе.
Я пішла, подякувавши за «теплий прийом» і обіцяючи скоро завітати знову.
Відтоді все змінилося. Тепер вона дзвонить перед візитом, приходить рідко й ненадовго. І приносить те, що ми дійсно любимо. Без риби. Іноді не треба сварки досить показати людині дзеркало.