Мене звати Ганна Коваленко, мені шістдесят девять років. У мене двоє синів, троє онуків і двоє невісток. З такою родиною можна подумати, що я купаюся в увазі та турботі. Але останні роки я живу, як сирота. Сама у своїй квартирі, з болючим коліном і телефоном, який мовчить тижнями.
Після смерті чоловіка все змінилося. За його життя сини інколи заходили на свята чи коли справа була. Але як тільки його поховали, вони зникли. Пять років. Пять довгих років я їх не бачила, хоча вони живуть у тому ж місті, за пятдесят хвилин автобусом.
Я не докоряла. Просто телефонувала. Порадитися. Коли сусіди затопили кухню несильно, але стелю пошкодило я подзвонила обом синам. Пообіцяли приїхати на вихідних. Ніхто не прийшов. Довелося шукати маляра. Справа не в грошах, а в болі. У болі від того, що дітям знайшлася година на всіх, крім матері.
Потім зламався старий холодильник. Я не розуміюся на техніці, боялась, що мене обдурять. Знову подзвонила синам: «Мамо, є ж продавці, розбирайся сама». У кінці дзвонила братові, і він прислав свою доньку, мою племінницю Олену, з чоловіком. Вони все влаштували.
Коли почалася пандемія, сини раптом згадали про мене. Дзвонили раз на місяць, казали сидіти вдома й замовляти продукти через інтернет. Але вони забули одну річ: я не вмію. Олена ж показала, як робити замовлення, організувала першу доставку, залишила список аптек, що розвозять ліки, і почала дзвонити майже щодня.
Спочатку мені було соромно. Адже в Олени свої батьки, дім, чоловік, донька. Але тільки вона приходила просто так. Приносила борщ, ліки, допомагала прибрати, мила вікна. Одного разу завітала просто на чай і розмову. Її маленька донька моя правнучка називає мене «бабусею». Цього слова я не чула роками.
Тому я ухвалила рішення: якщо власні діти мене забули, якщо їм цікавіше брати, ніж давати, то моя квартира дістанеться тій, хто справді поряд. Я пішла до центру послуг і склала заповіт. І саме того дня, ніби навмисне, старший син зателефонував. Запитав, куди я йду.
Я сказала правду.
І почалося. Крики, образи, звинувачення. «Ти зїхала з глузду?», «Це наша спадщина!», «Вона тебе викине, як тільки підпишеш!»
Того ж вечора вони прийшли. Обоє. Вперше за пять років. Привели онучку, яку я ніколи не бачила. Принесли пиріг. Ми сіли за стіл. Я сподівалася може, вони зрозуміли? Але ні. Вони намагалися мене переконати, нагадували, що у мене є діти, що я не маю права віддавати квартиру «чужій». Звинувачували Олену в користолюбстві, казали, що вона мене вижен