Я зі скреготанням у душі збираюся з сином у гости до мами. Серце стискається від думки про цю поїздку, але я складаю речі й їду з сином, Данилком, до своєї матері, Олени Петрівни. Усе через те, що вчора, коли я гуляла з Данилком, мій чоловік, Андрій, вирішив бути “гостинним” і прийняв у нашій кімнаті його сестру Марію, її чоловіка Василя та їхніх дітей Софійку та Івасика. Навіть не поцікавився моєю думкою! Просто заявив: “Ти з Данилком можете пожити у твоєї матері, там місця вистачить.” Я досі в шоці від такої нахабності. Це наш дім, наша кімната, і це я маю збирати речі, щоб поступитися місцем чужим людям? Ні, це вже занадто.
Все почалося, коли я повернулася з Данилком з прогулянки. Втомлений, він нявкав, і я мріяла покласти його спати, а потім випити чаю в тиші. Але, увійшовши в хату, побачила хаос. Марія з Василем вже облаштувалися в нашій кімнаті. Їхні діти бігали скрізь, розкидаючи іграшки, а мої речі книжки, косметику, навіть компютер зсунули в кут, немов мене тут і не було. Я оніміла: “Що це за безлад?” Андрій, немов нічого не сталося, відповів: “Марія з родиною потребували житла. Я подумав, що ти можеш поїхати до мами. Там вам буде зручно.”
Мені ледве вистачило повітря від люті. По-перше, це наш дім! Ми купували його разом, вибирали кожен мебіль з любовю. А тепер я маю зникнути, тому що його родичам захотілося пожити у Києві? По-друге, чому він навіть не порадився зі мною? Можливо, я б погодилася, але після розмови. А тут просто наказ. Марія ж навіть не вибачилася. Лише посміхнулася: “Ну, Оленко, не переймайся, ми лише на два тижні!” Два тижні? Я не хочу, щоб вони торкалися моїх речей навіть один день!
Василь мовчить, як риба. Розвалився на нашому дивані, потягує каву з моєї улюбленої чашки, киває на слова Марії. Їхні діти? Це катастрофа. Софійка, шість років, пролила сік на наш килим, а Івасик, чотири роки, перетворив мою шафу на схованку. Я намагалася нагадати, що це не готель, але Марія лише знизила плечима: “Та це ж діти, що ти хочеш?” Авжеж. А прибирати за ними маю я.
Я спробувала поговорити з Андрієм наодинці. Розповіла, як мене образила його зневага, пояснила, що Данилку потрібен спокій. Возити його до мами, де він спатиме на розкладному ліжку, не вихід. Андрій зітхнув: “Оленко, не ускладнюй. Вони ж родина, треба допомогти.” Родина? А ми? Ледве стримала сльози. Але стиснула зуби й зібрала речі. Якщо він думає, що я покорюся, то помиляється.
Моя мати, Олена Петрівна, спалахнула, коли почула новину: “Андрій себе за хазяїна вважає? Приїжджай, доню, у мене місце вистачить. А твій чоловік ще мені відповість!” Вона готова приїхати й вигнати цих нахабників. Але я не хочу скандалу. Мені потрібен спокій, щоб обдумати все.
Збираючи іграшки Данилка, він дивиться на мене великими очима: “Мамо, ми довго в бабусі будемо?” Я притискаю його до себе: “Не довго, серденько. Лише поки тато зрозуміє.” Але в душі я знаю: повернуся лише тоді, коли наш дім знову стане нашим. І Андрій матиме вибір: його “гостинність”… чи його сімя.