Була колись одна історія, яка досі болить у серці.
«Твоя дружина справді така, якою ти її вважаєш?» запитав мене колега на роботі, прикувавши до крісла водія.
«Що ти маєш на увазі?» не хотів вірити.
«Моя Оксана, побачивши твою Маряну на весіллі, прошепотіла: «Цікаво, чи знає молодий, що його наречена має доньку в дитбудинку?» Уявив, Тарасе? Ледь не подавився салатом. Вона казала, що сама оформляла відмову від новонародженої. Моя Оксана лікарка у пологовому. Впізнала твою Маряну по родимці на шиї. Каже, доньку назвала Софійкою і дала своє прізвище Мельник. Було це років пять тому».
Я сидів як приголомшений. Ось так новина!
Вирішив сам усе зясувати. Не хотів вірити пліткам. Зрозумів, що Маряна не наївна дівчина, їй тоді було тридцять два. Вона, звісно, мала минуле. Але як можна відмовитися від дитини?
Завдяки знайомим швидко знайшов дитбудинок, де жила Софійка Мельник.
Директор представив мені дівчинку з променистою усмішкою: «Знайомтесь, наша Софійка. Скільки тобі, дитинко?»
Не міг не помітити її косоокості. Зарізало серце. Вже відчував її своєю. Адже ця мала донька моєї коханої! Бабуся казала: «Дитина хоч і коса, а для батьків золота».
Софійка сміливо підійшла: «Мені чотири. Ти мій тато?»
Замятався. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить батька?
«Софійко, поговоримо. Хотіла б мати маму й тата?» дурне питання, але вже хотів забрати її додому.
«Хочу! Ти мене забереш?» в її очах була надія.
«Заберу, трохи пізніше. Почекаєш, зайченятко?» ледь не розплакався.
«Почекаю. Ти не обманюєш?»
«Не обманюю», поцілував її у щічку.
Дома розповів дружині.
«Маряно, мені байдуже, що було до мене. Але Софійку треба забрати. Я її усиновлю».
«А мене ти питав? Я хочу цю дівчинку? Ще й коса!» голос Маряни став різким.
«Це ж твоя рідна дочка! Я зроблю операцію. Вона диво! Ти її полюбиш».
Врешті я ледь не силоміць переконав Маряну.
Минув рік, перш ніж ми забрали Софійку. Я часто відвідував її. За цей час ми зблизилися. Маряна ж не хотіла дитини й навіть думала відмінити процес. Я наполягав.
Нарешті Софійка переступила поріг нашої оселі. Все її вражало. Незабаром лікарі виправили їй зір. Операція не знадобилася. Донька стала схожою на матір, як дві краплі води. Я був щасливий. У моїй родині дві красуні.
Та радість тривала недовго. Софійка постійно ховала у себе печиво. Не могла насититися. Маряну це дратувало.
Спробував обєднати сімю, але Дружина так і не змогла полюбити доньку. Вона любила лише себе.
Наші стосунки розпадалися. Всі сварки через Софійку.
«Навіщо ти привів у дім цю дику? Вона ніколи не буде нормальною!»
Я кохав Маряну. Мати казала: «Сину, вона тебе обдурить. Не знайдеш з нею щастя». Але коли любиш не бачиш правди.
Софійка розкрила мені очі. Одного разу вона захворіла. Температура, слабість. Всюди ходила за Маряною з лялькою Марусенькою. Раді