«Тату, віддай мені свою квартиру ти вже прожив своє.» Після цих слів донька грюкнула дверима
Він жив сам. З того дня, як пішла дружина, самотність обгорнула його, мов важкий чорний покривало. Все навколо здавалось сірим. Ніщо вже не приносило радості ні сонячні дні, ні ранкова чашка міцного чаю, ні старі фільми, що колись тішили всю родину. Лише робота тримала його на плаву. Доки мав сили, ішов туди, бо вдома чекав нестерпний тихий холод. Ця тиша лунала у вухах, пронизувала серце.
Дні плили один за одним, схожі, як дві краплі води: ранок, автобус, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і донька навідувалися дедалі рідше, майже зникли з його життя. Дзвінки були короткі, з вимушеним «як справи». Потім вони взагалі перестали брати слухавку. Він годинами блукав вулицями, вдивлявся в обличчя перехожих, шукаючи хоч щось знайоме. Старості він не боявся страшно було померти на самоті.
Відчував, як гасе всередині. Душа боліла, стискалася. Часто згадував дружину хотів просити вибачення, але ніколи не наважувася набрати її номер. Кохав її досі. Шкодував, що стільки слів залишилося нерозказаним.
А потім одного дня донька зявилася на порозі. Він зрадів, немов дитина. Приготував її улюблені пампушки, заварив чай, дістав старі альбоми хотів згадати минуле. Але вона прийшла не для цього.
Тату, сказала вона холодно, ти живеш сам у трьохкімнатній. Це несправедливо. Продай її. Тобі вистачить і однокімнатної, а решту грошей віддаси мені.
Він не вірив своїм вухам. Чекав, що ось-ось вона посміхнеться, скаже, що жартує. Але в її очах не було жодної усмішки.
Я Я нічого не продаватиму. Це мій дім тут твоя дитяча кімната, тут ми жили з мамою
Ти вже прожив своє! різко кинула вона. Мені ці гроші потрібніші! Нащо тобі такий простір?
А коли ти ще прийдеш? ледь чутно прошепотів він, не впізнаючи власний голос.
Вона глянула на нього байдуже, поправляючи туфлі, й кинула:
На твоїх похоронах.
Двері знову грюкнули. Він застиг. А потім осипався на підлогу. Біль у грудях бив, наче молотом. Три дні він лежав так. Без їжі, без сил, без надії. Потім подзвонив синові.
Максиме, прийди мені погано, благав він.
Син послухав. Потім настала тиша. І нарешті він промовив:
Тату, не ображайся, але тобі непотрібна така велика квартира. Я хочу купити авто, допоможи Прийду, якщо її продаси.
Знову тиша. Та, що гудить у вухах і залишає прірву в душі. Він поклав слухавку. Зрозумів, що дітей у нього більше немає. Лише чужі люди з його кровю.
Наступного дня він зайшов до аптеки. Випадково зустрів там брата колишньої дружини. Той здивовано привітався.
Олена? спитав він, як вона?
ПіВін усміхнувся, відчувши, як легко стає на душі, і, піднявши погляд до неба, остаточно випустив з рук пустий пакет з ліками.