Та́то прині́с до́ньці, що хво́рала, соба́ку з при́тулку, а поті́м пої́хав Коли́ він поверну́вся ра́ні́ше, поба́чив неперемо́жне! Кожне́му, хто дізна́ється пра́вду, наво́дя́ться сльо́зи
«Та́ту» ледве чутно прошепоті́ла Со́ня, з напру́гою поверта́ючи голо́ву, ніби на́віть цей рух коштува́в їй.
Вона́ вже чоти́ри мі́сяці ле́жала в ліка́рня́ному лі́жку. Хвороба́, як ті́нь, посту́пово обійма́ла її ті́ло, де́ня за де́нем забира́ючи життя́, залиша́ючи лиш кри́хку о́бри́с тіє́ї дівчи́нки, яка́ колись бі́гала кі́м́натою, смія́лася, будува́ла із поду́шок замки́ та ві́рила в ди́ва.
Я ковітну́в, відчува́ючи, як щось неви́диме, але бо́люче сти́скає ме́не всере́дині. У той мі́ть, коли́ вона́ попроси́ла соба́ку, її обли́ччя ніби просвітлі́шало наче спала́хнула іскра́ наді́ї.
«Зві́сно, соне́чко», прошепта́в я, намага́ючись говори́ти впев́нено. «Ви́береш, я́ка тобі́ подоба́ється.»
На́ступного дня я без́ ва́гань пішов у при́тулок. У вели́кому за́лі, де в клі́тках сиді́ли десятки́ соба́к, моє́ серце́ ра́птом зупи́нилося, коли́ я поба́чив одну́. Вона́ була́ зсу́шена, чо́рно-бі́ла, а в її оча́х відбива́вся ці́лий все́світ розу́мний, глибо́кий, триво́жий і водно́час ласка́вий.
«Її зву́ть Мі́сяць», сказа́ла працівни́ця при́тулку. «Ду́же ласка́ва. Особли́во до діте́й.»
«Вона́ піді́йде», кину́в я, дивлячи́сь на соба́ку. «Моїй доне́чці вона́ потрі́бна.»
Коли́ я прині́с Мі́сяць додо́му й обере́жно вне́с у кі́мнату Со́ні, ста́лося ди́во. Моя́ доне́чка вперше́ за бага́то ти́жнів усміхну́лася. Справжньою, тепло́ю усмі́шкою. Обійня́ла соба́ку, прити́снулася до не́ї, наче до живо́ї підтри́мки, і прошепоті́ла:
«Вона́ ві́дає, що мені́ пога́но Та́ту, дя́кую»
Але́ в житті́, як за́вжди, не бува́є бі́льше одні́єї миті́ ща́стя. Чере́з кі́лька днів мене́ терміно́во ви́кликали у справа́х. Відкла́сти не ви́ходило усе́ було́ повяза́но з ро́ботою та на́шим ма́йбутнім. Со́ню я залиши́в із мачу́хою, своє́ю друго́ю дружи́ною, яка́ обіця́ла догляда́ти за не́ю.
«Не хвилю́йся, ми́ впора́ємося», справно́ сказа́ла вона́.
Ва́жким се́рцем я пої́хав, але́ сподівався, що все́ бу́де га́разд. Що Мі́сяць бу́де поря́т. Що Со́ня не зали́шиться сама́.
Діло́ закі́нчилося на два дні́ ра́ніше. Я поверну́вся вве́чері й почу́в ти́шу. Жодно́го смі́ху доне́чки, жодно́го ше́лесту її легки́х ка́пців по підлозі́, ані́ сту́кіт лап Мі́сяця, яка́ за́вжди бігла́ до нас.
Се́рце сти́снулося. Передчуття́ пройшло́ ме́не, як блиска́вка.
Я ки́нувся до кі́мнати доне́чки во́на була́ порожня́. Лише́ пуста́ ми́ска на підлозі́ та сліди́, що вели́ до двере́й.
У ку́хні дружи́на. Сиді́ла. Пи́ла чай. Холо́дна, як лід.
«Де Со́ня?! Де соба́ка?!» ви́рвалося в ме́не.
«Прода́ла ту бри́дку твари́ну!» си́пнула вона́. «Со́ня в ліка́рні. В гара́чці. А ти́ з ци́ми блоши́стими стерва́ми»
Я бі́льше не слу́хав.
Че́рез годи́ну я був у ліка́рні. Со́ня ле́жала блі́да, зі слізьми́ на обличчі.
«Та́ту, вона́ пішла́ я клика́ла а її́ не було́ Чому́?..»
«Я зна́йду її́, соне́чко», прошепта́в я, стиска́ючи її ру́ку. «Обе́ртово.»
Три дні́ і дві ночі́ я не спав. Обї́зди весь Ки́їв, дзвони́в у всі при́тулки, всі ветклі́ніки, розві́шував оголо́шення, просив́ допомо́ги у незнайо́мих. Відда́в би все́.
І на четве́ртий день я знайшов́ Мі́сяць. Вона́ сиді́ла в кутку́ вольє́ра, прити́снута до стіни́, скули́ла, наче зна́ла, що її́ вряту́ють. Коли́ я відчини́в клі́тку, вона́ ки́нулася до ме́не, ніби в ній проки́нулася вся́ любов, уве́сь страх, вся́ наді́я і тепе́р вона́ зна́ла: ми зно́ву ра́зом.
Поверну́вшись у ліка́рню, я відразу́ віді
