Ну не розумію я тебе зовсім, доню, ти ж жінка, врешті, що провинила ця дитина? Ну народила її інша то й що? Ти ж її виховуватимеш, вона тебе матірю називатиме. Так вийшло, але ти мудріша за це, кохаєш чоловіка полюби й його дитину.
Чоловікові подзвонили з опіки й сказали забрати рідну доньку, якої він ніколи не знав
Оленко, сідай, треба дещо важливе сказати, зітхнув Ігор.
Мені сьогодні з опіки дзвонили моя донька в дитячому будинку. Олена аж підскочила:
Яка донька? Від кого? Ти жартуєш? не вірила своїм вухам.
Ігор похилив голову:
Ні, Олю, не жартую. Шість років тому, коли ми з тобою ще тільки познайомились, я зустрічався з Тетяною. Якщо між нами стало серйозно, я від неї пішов.
Через рік вона мене знайшла й сказала, що в неї від мене донька Софійка.
Не повірив, але пішов подивитись й без аналізів видно, моя. Що з Тетяною сталося, не знаю. Мені просто подзвонили й запитали чи заберу доньку, чи ні.
Олена хотіла вигукнути:
Нащо мені чужа дитина?! але погляд чоловіка змусив сказати інакше:
Гаразд давай спочатку побачимо її разом, обережно промовила вона.
Ігор зрадів і вони вирішили їхати зараз же. Олена дивилася на дівчинку й не бачила в ній схожості з Ігорем. Софійка у свої пять років була дуже маленькою й тендітною.
Вона міцно тримала пошарпаного ведмедика, а коли їй щось казали, ховала обличчя в його шерсті. Чесно кажучи, Олені вона не сподобалася, хоча й шкода було. Можливо, якби дівчинка була зовсім чужа, серце б і розтануло, але ревнощі до іншої жінки тепер перейшли на дитину.
Виявилось, що Софійку забрали у Тетяни через її безладне життя: пияцтво, гуляння, а про дитину вона й не думала. Та все ж вказала, хто батько, і тепер нічого не змінити.
Олена бачила рішучість Ігоря забрати доньку. Вона намагалася його відмовити, але одного разу він розлютувався:
Сама не можеш народити, так і мовчи, а свою кров я в дитбудинку не залишу. Не подобається йди, я сам упораюсь!..
Боляче було чути таке, але в чомусь він був правий. Ігор хоче дітей, а вона не може.
У молодості в неї були проблеми зі здоровям, і лікарі сказали, що дітей у неї не буде. До того ж вона кохала Ігоря й не хотіла його втрачати.
Він працьовитий, кожну гривню в будинок, майже не пє. За такого чоловіка багато жінок би боролися, а вона ще й краще не знайде.
Коли Ігор привіз Софійку додому, одразу попередив:
Побачу, що кривдиш її не сподобається.
Олена через силу доглядала за дівчинкою: викупала її, відмила аж до червоного, хоч на ту худеньку спинку дивитися без сліз було важко, одягла в сукню, заплела коси.
Софійка була тихою не чіпай, і вона мовчить. Сидить у кутку, шепоче щось своєму ведмедикові.
Якась вона нежива, скаржилася Олена сусідкам. Навіть Ігоря не визнає, лише «так» чи «ні». Іноді дивлюся раптом у неї щось із головою? Така тиха а потім як вибухне.
Сусідки тільки зітхали. Ігор тепер змінився: раніше бігав до Олени з обіймами, а тепер до доньки. Спочатку Софійка тікала, а потім привязалась і ходила за ним, як тінь.
Олена, звісно, ревнувала. А одного разу, коли дівчинка гралася в дворі, Ігор промовив:
Ти ставишся до неї, як до речі. Навіть не посміхнешся. А їй потрібна мати, а не чужа тітка
Олену прорвало:
Яка я їй мати?! Вона мені ніхто! І танцювати перед нею я не буду! Піду до мами, живіть самі!
І вона пішла, сподіваючись, що Ігор женеться, благатиме повернутися Але минув тиждень, другий його не було.
Олена ридала, а її мати, не бажаючи розпаду сімї, сказала:
Ну не розумію тебе, доню. Ти ж жінка, що дитина винна? Ну інша її народила та й що? Ти її виховуватимеш, вона тебе матірю називатиме. Полюбиш чоловіка полюби й його дитину.
Олена повернулася. Ігор щось лагодив у гаражі, а Софійка поруч гралася зі своїм ведмедиком. Він підвівся, глянув суворо, і тут дівчинка взяла його за руку й підвела до Олени.
Миріться, сказала вона й зєднала їхні руки.
Пробачте мені заплакала Олена.
Ігор обійняв її однією рукою, а другою притягнув Софійку. Олена теж обняла дівчинку, і вони довго стояли так, поки Софійка не промовила:
Ми з Мішкою хочемо їсти!
Ігор і Олена переглянулись і всі пішли додому. Вони стали родиною.
