Мій син перетворився на повного неряху, а його дівчина його точне дзеркальне відбиття. Я втомилася жити в їхньому хаосі.
Ніколи не думала, що скажу це вголос, але з мене досить. Досить брудної посуду, підлоги, яка не бачила швабри тижнями, цього постійного запаху залишків їжі й відчуття, ніби я живу не у власній хаті, а в кімнаті студентів-бідолаг. І все це через власного сина та його «кохану», які вже два місяці сидять тут, ніби на курорті.
Тарасу двадцять. Він навчається заочно, нещодавно повернувся з армії і одразу знайшов роботу. Дорослий чоловік, начебто самостійний, допомагає з витратами, не лежить на дивані. Я пишалася ним. Аж до тієї розмови.
«Мамо, сказав він одного разу, у Соломії вдома пекло. Батьки сварються, кидаються речами, вона навіть спокійно вчитися не може. Вона може трохи пожити у нас? Ми не будемо заважати.»
Мені стало шкода. Я бачила її раніше соромязливу, чемну, з опущеними очима й тихим голосом. Як тут відмовиш? Тим більше, що у Тараса своя кімната, місце є. Але я не очікувала, який «подарунок» нас чекає.
Перші тижні вони намагалися: мили посуд, підмітали, не галасували. Навіть склали розклад прибирання: субота їхня черга, середа моя. Я вже подумала, що, може, вони й справді повзрослішали. Але через три тижні все пішло шкереберть.
Брудна посуда з присохлими шматочками їжі стояла в мийці днями, на підлозі волосся й фантики. У ванній плями від шампуню, волосся в зливі, мильні розводи. Їхня кімната нагадувала лігво: одяг скрізь, крихти на столі, ліжко ніколи не застелене. Соломія ходить у масці, з телефоном у руці, ніби не в моїй хаті, а на курорті.
Я пробувала говорити, нагадувати, просити. У відповідь чула одне й те саме: «Не встигли, зробимо пізніше.» Але «пізніше» так і не наставало. Тоді я почала просто класти швабру й миючі засоби їм прямо в руки без слів, мовчки. Навіть це не допомогло. Одного разу вони пролили соус на скатертину не витерли. Просто пішли. І знову прибирала я.
Коли я зайшла до їхньої кімнати й побачила цей безлад, не витримала:
«Вам не боляче так жити?»
Тарас, навіть не зморщившись, відповів:
«Генії панують над хаосом.»
Але я не бачу жодних геніїв. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, а прибирати мамі.
Тарас обіцяв допомагати продукти, комуналка. Насправді він платить лише рахунки. Продукти раз на тиждень, а ось доставки суші, піци та іншого майже щодня. Вони частують і мене, але мені від цього не тепліше холодильник пустий. На ці гроші можна було б нагодувати всю родину.
Соломія не працює, вона студентка. Має стипендію, але жодної гривні не вклала ні в їжу, ні в прибирання. Усе йде на дрібниці. Коли я запропонувала переглянути витрати, хоч трішки допомогти, вона ображено знизила плечі.
Я виховувала Тараса сама. Його батько пішов ще до народження. Мені допомагали батьки, я працювала за двох, економила, робила все для нього. Ніколи ні в чому не докоряла. І не хочу починати зараз. Але бачити, як моя оселя перетворюється на смітник, це вже занадто.
Я пробувала говорити спокійно. Раз, два, три Тепер зрозуміло вони не зміняться. Вони вважають, що я стара балакуча тітка, яка ще й повинна бути рада, що вони мене терплять під одним дахом.
Два місяці я терпіла. Але годі. Я скажу чітко: або берете себе в руки, або їдете у гуртожиток. Може, там зрозуміють, що таке повага до чужої праці та простору.
Бо мені набридло бути їхньою прибиральницею. Хочу нарешті жити спокійно без стресу, брудної посуду аж до стелі та шкарпеток у кухні.
А ви? Як би вчинили? Ризикнути сваркою з сином? Чи й далі заплющувати очі на цей безлад у хаті, яку я будувала власними руками?