Не можу тебе зрозуміти, доню, ти ж жінка, врешті-решт. Чому ця дівчинка винна? Ну, від іншої жінки і що? Ти ж її виховуватимеш, вона тебе мамою називатиме. Так сталося, але ти мудріша, любиш чоловіка полюби й його доньку.
Чоловікові подзвонили зі служби у справах дітей і сказали забрати рідну доньку, якої в нього ніколи не було
Оленко, сядь, будь ласка, мені треба тобі щось важливе сказати, зітхнув Андрій.
Сьогодні мені дзвонили з опіки. Моя донька зараз у дитячому будинку.
Олена аж захлинулася від несподіванки:
Яка донька? Від кого? Ти жартуєш? не вірила своїм вухам.
Андрій похилив голову:
Ні, Олю, не жартую. Шість років тому, коли ми з тобою щойно познайомилися, я зустрічався з Тетяною. А коли між нами все стало серйозно, я залишив її.
Через рік Тетяна знайшла мене і сказала, що в неї від мене дочка Софійка.
Я не повірив, пішов подивитися, а там і без аналізів видно моя. Що сталося з Тетяною, навіть не знаю. Мені просто подзвонили і запитали, чи візьму Софійку до себе.
Перша думка Олени була крикнути:
Ні, мені не потрібна чужа дитина!
Але погляд чоловіка змусив її промовити зовсім інше:
Гаразд, давай спочатку відвідаємо її, разом, обережно сказала дружина.
Андрій зрадів і, недовго думаючи, вони вирішили їхати вже завтра.
Олена дивилася на дівчинку і не бачила в ній схожості з чоловіком. Софійка у свої пять років була дуже маленькою й тендітною. Вона міцно тримала в руках пошарпаного ведмедика, і коли її щось запитували, ховала обличчя у його шерсті.
Чесно кажучи, Олені вона не сподобалася. Хоча й було шкода дівчинку. Можливо, якби вона була зовсім чужою, серце б і зникло, але ревнощі до іншої жінки тепер перенеслися на дитину.
Виявилося, що Софійку у Тетяни забрали та вела дуже безладне життя, часто пила, гуляла до ранку, а про доньку й не думала. Вона лише назвала, хто батько, і тепер нічого не зміниш.
Олена бачила, як Андрій рішуче збирався забрати дівчинку. Вона намагалася його відмовити, але одного разу чоловік розлютився:
Сама народити не можеш, то й мовчи. А я свою кров у дитбудинку не залишу. Не подобається йди, я сам упораюся
Боляче було чути таке, але, з якого боку не глянути, він мав рацію. Андрій хоче дитину, а вона не може.
У молодості в неї були проблеми зі здоровям, і лікарі сказали, що дітей у неї ніколи не буде. До того ж, вона кохала Андрія і не хотіла його втрачати.
Він працьовитий, кожну копійку в хату несе, майже не пє. За такого чоловіка багато хто б і зубами вчепився, а вона навіть не впевнена, що знайде краще.
Коли Андрій привіз Софійку додому, одразу попередив дружину:
Побачу, що ображаєш не сподобається.
Олена через силу почала доглядати за дівчинкою. Відвела в лазню, відмила як слід хоч і не без сліз, дивлячись на її тоненьку спинку. Одягла в сукенку, заплела коси наче полегшало.
Софійка була тихенькою. Не чіпай і не відгукнеться. Сидить у куточку, шепоче щось своєму ведмедику.
Якась дикунка, скаржилася Олена сусідкам. Навіть до мене не йде, не кажучи вже про Андрія. Скаже «так» чи «ні» і все.
Іноді дивлюся на неї й думаю: а раптом щось не так з головою? Ніби тихенька, а потім бац і щось витворить.
Сусідки тільки знизували.
І Андрій змінився. Раніше з порога до неї з поцілунками, а тепер до доньки. Софійка спочатку тікала, а потім звикла і стала ходити за ним, як тінь.
Олена, звичайно, ревнувала. Але найгірше було те, що чоловік став бурчати. І одного разу, коли дівчинка гралася у дворі, сказав:
Ти до неї, як до іграшки ставишся. Навіть не посміхнешся. А їй потрібна мама, а не чужа тітка
Ось тут Олену й прорвало:
Яка я їй мати?! Вона мені ніхто! І танцювати перед нею я не буду! І взагалі йду від вас, до мами. Живіть удвох!
І пішла.
Думала, Андрій побіжить слідом, благатиме повернутися. Але ні.
Тиждень минув, другий а він навіть не телефонує.
Олена в сльозах. Мама спочатку заспокоювала, але розпаду сімї допустити не могла.
Не можу тебе зрозуміти, доню. Ти ж жінка. Чому ця дитина винна? Ну, від іншої і що? Ти ж її виховуватимеш, вона тебе мамою називатиме. Любиш чоловіка полюби й його доньку.
Олена зайшла у двір. Андрій щось лагодив у гаражі, поруч сиділа Софійка і весело гралася з ведмедиком.
Чоловік підвів голову, глянув суворо. Олена здригнулася й зупинилася.
А тоді встала Софійка, взяла батька за руку й підвела до Олени.
Миріться, промовила вона і зє
