Серце, поранене розпачем: шлях до нових радощів
“Світлано, між нами все скінчено!” холодно кинув Андрій. “Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Подав на розлучення! Маєш три дні, щоб зібратись. Виїжджай зателефонуй. Житиму у матері, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова дівчина вже вагітна! Три дні, Світлано!”
Світлана мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось йшло не так кожен раз. Вона вела правильний спосіб життя, а під час вагітності дбала про себе ще ретельніше. Останнього разу їй стало погано на роботі, швидка не встигла
Двері за Андрієм зачинилися, і Світлана, безсила, впала на диван. Сили збирати речі не було. Куди йти? Після весілля вона жила у тітки, але тієї вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися в село Вересове, до бабиного дому? Орендувати житло? А робота? Питання товпилися в голові, але часу на роздуми не лишилося.
Вранці двері відчинилися, і до квартири увійшла свекруха, Ганна.
“Не спиш? І правильно,” сухо сказала вона. “Прийшла стежити, щоб не забрала зайвого.”
“Не збираюсь брати старі шкарпетки твого сина,” відрізала Світлана. “Будемо перераховувати мої речі?”
“Яка уперта! А була така мяка, тиха. Я ще після першого разу казала Андрію, що ти не зможеш народжувати.”
“Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.”
“Куди посуд везеш?” збентежилася свекруха.
“Він мій, від тітки, память про неї.”
“Без нього тут порожньо буде!”
“Це не мої клопоти. Але у вас буде онук.”
“Бери лише своє!”
“Ноутбук мій, кавоварка та мікрохвильовка пода́рунок колег. Авто купила до весілля. У твого сина своє.”
“Тобі всього вистачає, а дітей не народжуєш!”
“Це не ваша справа. Мабуть, так Богу завгодно.”
“Не жалкуєш, так? Може, спеціально так робиш?”
“Ви несете дурниці. Мені боляче навіть подумати про це.”
Світлана озирнулася по квартирі її речей вже не було. Щітка, косметика, капці Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала статуетка кошеняти, память про бабусю. Всередині була захована сережка та перстень не дорогі, але дорогі серцю. Андрій називав їх сміттям. Може, викинув? Вона відчинила балкон.
“Що там забула?” почувся голос свекрухи. “Збирайся і гайда!”
Кошеня знайшлося, все на місці. Тепер можна їхати.
“Ось ключі, прощаваймо. Сподіваюся, більше не побачимось.”
Світлана заїхала до офісу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
“Нам усім шкода твоєї долі,” сказав керівник. “Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Готуйся половина проектів без тебе зупиниться.”
“Добре, це відволіче думки. Дякую.”
“Потрібна допомога?”
“Ні.”
“Розберемося з відпускними та премією.”
“Дякую, до речі.”
Світлана не шукала квартиру поїхала у Вересове. Бабусин дім стояв пусткою з її смерті три роки тому. Матір вона не знала та померла під час пологів. Тепер і сама Світлана не змогла стати матірю
Година дороги і вона біля дому. Старий клен, зарослі ромашки. Востаннє з Андрієм вони були тут восени, готували шашлики. Вона заїхала у двір, ключ від комори лежав у хаті. Відчинивши двері, вона зупинилася.
Тиша. Вона стояла серед неї, розуміючи, що цей старий дім знову стане її прихистком, а смуток колись принесе нове щастя.