Таємниця, розкрита в день мого весілля: моя дружина має доньку!
Василю, не хотіла тобі казати цього в твій священний день але ти знаєш, що твоя новоспечена дружина має дитину? моя колега буквально пригвоздила мене до водійського сидіння.
Що ти несеш? я відмовився вірити своїм вухам.
Моя жінка, побачивши твою Олену на весіллі, прошепотіла мені: «Цікаво, наречений знає, що його наречена має доньку в дитячому будинку?»
Уяви, Василю! Я ледь не подавився салатом. Моя Катерина лікарка у пологовому. Вона памятає твою Олену через родимку на шиї. Каже, що дівчинку назвали Софійкою і дали своє прізвище. Це було пять років тому, колега пильно стежив за моєю реакцією.
Я завмер за кермом. Як так?!
Вирішив розібратися сам. Не хотів вірити в таке. Я знав, що Олена не 18-річна дівчина їй був 31 рік. Вона ж жила до мене! Але кинути власну дитину? Як можна з цим жити?
Завдяки роботі я швидко знайшов дитбудинок, де виховувалась Софійка.
Ось наша Соломійка Коваленко, директорка підвела до мене дівчинку з променистою усмішкою. Скажи, серденько, скільки тобі років.
Неможливо було не помітити дівочий косоокий погляд. Мене стиснуло біля серця. Відчув до неї миттєву ніжність. Адже це ж донька моєї коханої! Моя бабуся завжди казала: «Дитина, навіть квола, найбільший скарб».
Софійка сміливо підійшла:
Мені чотири. Ти мій тато?
Я збентежився. Що відповісти дитині, яка в кожному чоловікові бачить батька?
Софійко, давай поговоримо. Хочеш мати тата й маму? питання було дурним, але я вже мріяв обіймати її й забрати додому.
Так! Ти мене забереш? вона вдивлялася в мене, шукаючи підтвердження.
Заберу, але трохи пізніше. Почекаєш, серденько?
Почекаю Ти не обманюєш? вона зробила серйозне обличчя.
Не обманюю, поцілував її у щічку.
Дома я розповів Олені все.
Неваж, що було до мене, але ми повинні забрати Софійку. Я її усиновлю.
А мене питав? Хочу я цю дитину? Вона ж ще й косоока! Олена підняла голос.
Це ж твоя донька! Очі вилікуємо. Вона чарівна! Ти ж полюбиш її, я був шокований її реакцією.
Мені довелося довго переконувати Олену.
Протягом року я відвідував Софійку. Ми з нею стали близькими. Олена ж не схвилювалася й навіть хотіла зупинити процес усиновлення. Я наполіг.
Нарешті Софійка переступила поріг нашої оселі. Найпростіші речі викликали в неї захват. Через півтора року лікарі виправили їй очі. Операція не знадобилася.
Моя донька стала копією матері. Я був щасливий дві красуні освітлювали моє життя.
Після дитбудинку Софійка не могла насититися. Носила з собою пачку печива, навіть уночі. Відібрати неможливо. Страх голоду не відпускав. Олену це дратувало.
Я намагався обєднати сімю, але Дружина так і не змогла полюбити свою дитину. Вона любила лише себе.
Сварки через Софійку стали частиною життя.
Навіщо ти привів цю дикурю? Вона ніколи не буде нормальною! Олена істерично кричала.
Я кохав її. Та мати попередила:
Сину, це твій вибір, але я бачила Олену з іншим. Вона хитра, віртозна. Обдурить тебе, навіть не помітиш.
Коли закоханий не бачиш очевидного. Олена була ідеалом. Перша тріщина зявилась із появою Софійки.
Друг порадив:
Хочеш охолонути до жінки? Виміряй її сантиметром.
Ти жартуєш?
Груди, талія, стегна. Побачиш розкохаєшся.
Я спробував. Після вимірювань кохав її ще більше.
Незабаром Софійка захворіла. Температура, слабість. Вона ходила за Оленою, тримаючи ляльку Даринку. Вже не печиво, а лялька! Але сьогодні лялька була гола доньці не вистачало сил її одягнути.
Годі хлипати! Іди спати! Олена вирвала ляльку й викинула у вікно.
Мамо, це ж Даринка! Вона замерзне! Софійка ридала, біжучи до дверей.
Я вибіг. Ліфт не працював. З восьмого поверху біг униз. Лялька висіла на гілці вниз головою. Сніг на її обличчі схожий на сльози.
Повернувшись, я побачив Софійку, що заснула, всхлипуючи. Поклав ляльку поруч.
Олена спокійно читала журнал у вітальні. У цю мить моє кохання зникло. Я зрозумів вона лише гарна оболонка.
Ми розлучились. Софійка залишилась зі мною.
Пізніше Олена зустріла мене й язливо кинула:
Ти для мене був лише етапом.
Олено, твої очі як дорогоцінності, а душа як сажа.
Вона вийшла заміж за бізнесмена.
Бідний її чоловік. Така жінка не повинна бути матірю, сказала мати.
СРоки потому Софійка, вже студентка-медикиня, зітхнула, дивлячись на свій портрет із батьком на полиці: «Все життя кохана, все життя щаслива, як у тій дитячій мрії, що ледве встигла врятувати».