Олена та Михайло готувалися до весілля. За день до свята мати нареченої, Ганна Михайлівна, приїхала знайомитися з майбутньою кумою. Зустріч відбулася в будинку матері Михайла Людмили Петрівни. Вони обговорили деталі весілля, разом посиділи за столом. Наступного ранку Ганна Михайлівна збиралася додому. Олена вийшла провести її.
Ну, як тобі Михайло? запитала вона у матері.
Хлопець добрий, усміхнулася та, але важко зітхнула.
Мамо, що сталося? здивувалася Олена.
Доню, будь обережна з його матірю. Ти ще не знаєш про неї багато чого.
Ці слова незабаром знайшли свій зміст.
Коли Олена дізналася, що свекруха планує жити з ними, прямо сказала чоловікові:
Ти мусиш вибрати: або я, або твоя мати.
Я нікого вибирати не збираюся, спокійно відповів Михайло. Залишаємося так, як є, а мати нехай сама вирішує свої проблеми.
Тобто ти не дозволиш їй переїхати до нас?
Я вже їй сказав.
І як вона відреагувала?
Розсердилася. Назвала мене невдячним і сказала, що я пошкодуватиму.
Цього варто було чекати
Людмила Петрівна вийшла на пенсію рано багато років пропрацювала стюардесою.
Годі. Я досить попрацювала, вирішила вона, отримуючи добру пенсію, значно більшу, ніж у більшості.
Але швидко зрозуміла, що для її способу життя цих грошей не вистачає. Рішення знайшлося саме: перекласти витрати на сина.
Я тебе виростила, дала освіту. Тепер твоя черга виконувати синівський обовязок, сказала вона, коли Михайлу виповнилося лише 23 роки. З наступного місяця ти платиш за оренду та їжу.
Добре, відповів він. Але якщо я дбаю про наш дім, ти більше не втручаєшся в моє життя.
Вона погодилася і, треба сказати, не заважала йому. Життя сина її мало цікавило. Михайла здебільшого виховували дідусь з бабусею, поки вона влаштовувала власне життя, безуспішно.
Минали роки. Син виріс, переїхав до неї в старші класи. Пять років він платив за оренду та годував матір. Вона ж насолоджувалася життям, витрачаючи пенсію лише на себе.
Коли Людмилі виповнилося пятдесят, Михайло привів додому дружину.
Як ви доглянуті! зніяковіла Олена при першій зустрічі зі свекрухою. Ви зовсім не схожа на пенсіонерку.
Дізнавшись, що молодята житимуть з нею, Людмила зраділа: «Ну, дуже добре», сказала вона, думаючи: «Тепер навіть готувати не доведеться».
Олена повірила, що та щира, але Михайло пояснив:
Матері не вистачило сміливості нас вигнати. Останні пять років я платив усе сам.
Візит Ганни Михайлівни швидко розвіяв і без того крихкі ілюзії:
Доню, будь обережна. Ця жінка живе лише для себе. Вона вас забуде, коли ви станете незручні. Головне триматися свого чоловіка. Він мені сподобався. Але з його матірю вам не пощастило.
Минуло півроку. Людмила Петрівна закохалася. Чоловік на імя Андрій став зявлятися все частіше. А потім
У вас два тижні, щоб зібратися. Я продаю квартиру. Переїжджаю до Львова.
Ти серйозно? шоковано подивився Михайло.
А що? Я маю право. Квартира моя. Мені її подарували батьки.
І нас виганяєш?
Так. Усе законно.
Михайло мовчки надягнув піджак і вийшов. Ввечері він з Оленою вже збирали речі. Вони переїхали до колеги, який якраз шукав орендарів. За місяць Людмила продала будинок і поїхала з Андрієм до Львова.
Через кілька днів Михайло спробував позичити в неї грошей:
Ні, звичайно. У мене заплановані інші витрати, холодно відповіла мати.
Ну що ж, щасти, сказав він.
І тобі, усміхнулася вона. Навіть не обійняла на прощання.
Минув рік. Людмила подзвонила: вона розлучилася з Андрієм, він забрав усі її гроші та зник. Вона залишилася сама, без дому. Повернулася і відразу заявила:
Я житиму з вами.
Ні. Бери залишок грошей, бери іпотеку.
Іпотеку? В мої роки? З пенсії?
Знайди роботу. Доведеться викручуватися, як усім.
То ти не допоможеш?
Я тобі нічого не винен, мамо.
Вона спалахнула:
Невдячний! Я тебе виростила!
Я лише наслідую твій приклад, спокійно відповів син.
Людмила жила у подруг, поки були гроші. Потім відмови одна за одною. І знову повернулася до сина.
Мамо, ти не хвора і не стара. Знайди роботу. Зніми хоч кімнату. Шукай.
Тобі мене не шкода?
Ні. Ти нагадуєш мені ту стрекозу яка все літо співала.
Пізніше Людмила влаштувалася не з роботою, а з новим шлюбом. З першим-ліпшим. Але принаймні мала дах над головою.
Але це вже зовсім інша історія