Славо, здається я збив кота прохрипів я у телефон.
І? відповіла Люба без тіні хвилювання.
Як то «і»? Що мені робити?
Хоч би вийшов з машини, подивився, чи живий.
Я ковтнув. Двір був порожній, ніч пахла паленою гумою з металевим відтінком цей запах нагадував страх. Повільно відчинив двері й, не виходячи, нахилився, щоб зазирнути під авто. І побачив: він живий. Маленький сірий клубочек тремтів, але очі були відкриті.
Він живий, Любо. Живий Що мені робити?
Як то що? Вези до клініки. Ти ж і так туди їдеш. Давай, поспішай!
Обережно підняв кота він не опирався, лише лежав, важко дихаючи. Поклав на заднє сидіння, у коробку від кросівок, що валялася на підлозі. І поїхав.
До клініки зазвичай півгодини. Але не того дня. Бо той день був із тих, які не забуваються, і тридцять хвилин розтяглися у вічність.
У багажнику вже лежав пес. Старий дворняга, його переїхав потяг. Сусіди з дачі попросили відвезти до клініки «щоб усыпылы гуманно, не мучився». Безхатько, нікому не потрібний, але жаль було. Погодився. Якось автоматично.
А тепер ще й цей кіт.
Я мчав, наче бісів, і в голові крутилося:
«Що це за день? Що це за життя?»
У клініці, на превеликий подив, черги не було. Вдерся всередину з коробкою в руках, ніби везе дружину до пологового, лікар миттєво взяв і поніс у кабінет.
Що з ним? Як він? метушився біля дверей.
Зараз зробимо рентген, кивнула асистентка. Схоже, нічого серйозного, але треба перевірити.
Пятнадцять хвилин. Вічність. Годинник, здавалося, сміявся з мене й зупинився. Я ходив кругами, дивився на стелю, вікна, плакати з британськими та мейн-кунами
А всередині мене гризло щось. Не просто тривога сором, провина. Адже я не помітив. Не потрібно було їхати так швидко. Все могло бути інакше. Він крихітний, беззахисний, ступив на дорогу на секунду пізніше а я в той момент думав про поворот до клініки. І все. Митть. Вирішальний клац і ось я стою з грудкою в горлі й благаю в душі: «Тільки б вижив. Тільки б дали виправити»
Нарешті вийшов лікар.
Треба оперувати
І тут я згадав адже пес досі в багажнику!
Повернувся. Тиша. Він не скулив, не рухнувся. Натиснув кнопку багажник повільно відчинився.
Дві налякані очі дивилися на мене з пітьми. Він був живий.
Гей, прошепотів я. Вибач зараз розберемося.
Знову побіг до клініки. Підхопив лікаря сувора жінка з пронизливим поглядом.
Там ще пес. У багажнику. Його потяг переїхав, задні лапи ну
Нам вже дзвонили з приводу усыплення Сказали, шансів немає.
Я завагався, не знав, що відповісти.
Жінка не змінилася в обличчі. Лише накинула плащ поверх халата й пішла зі мною.
Відчинили багажник. Вона подивилася на пса, потім на мене. Її погляд пройшов крізь мене, наче рентген.
Ви збожеволіли? Хто сказав, що треба усыпляти? Так, лапи не одужають. Але він може жити. Ми вже витягували й гірших. Занесіть його всередину.
Я лише кивнув. Не сперечався. Лікар сказала: «буде жити». Цього було досить.
Ввечері вдерся додому. Люба здивовано відвернулася від плити:
Що з тобою, Славо?
Без слів увійшов у кімнату, дістав стару книгу, між сторінками якої ховав гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер це неважливо.
Славо?! Що коїться?
Вони будуть жити! вигукнув я. Обидва!
Хто? Ти зовсім зїхав?
Потім розповім!
Ми залишили їх. Кота назвали Мурко, пса Барбос. Разом пережили все: капельниці, безсонні ночі, реабілітацію.
Люба тоді лише сказала:
Раз вони з нами, то якось упораємося.
І впоралася. Годувала Мурка з ложки, вкривала Барбоса ковдрою. Разом плакали, коли Мурко вперше пішов. Сміялися, коли Барбос носився д