**Щоденник**
Доню, не подумай лихого! Я не бездомний. Звати мене Іван Петрович. Приїхав я до доньки. Важко це розповідати
До Нового року залишалося кілька годин. Усі колеги вже розійшлися по домівках, але Олену ніхто не чекав.
Щоб не йти на роботу другого січня, вона вирішила зробити все зараз.
Додому вона встигне. У холодильнику вже чекають салати, фрукти та пляшка шампанського, приготовані зранку.
Наряджати ялинку нема кому. Хотілося скинути туфлі на підборах і перевдягтися в теплу домашню одежу.
Так склалося, що з Романом вони розійшлися кілька місяців тому, і розставання було настільки болючим, що Олена не поспішала заводити нові знайомства.
Тепер їй було спокійно на самоті
Роман намагався повернути її, дзвонив кілька разів, але вона не хотіла починати все з нуля нічого доброго з цього б не вийшло.
Навіть думати про нього не хотілося. Це минуло, і краще не псувати собі свято.
Олена вийшла з маршрутки. Ще кілька кроків і вона вдома.
Біля підїзду на лавці вона помітила старого чоловіка. Поряд з ним стояла невелика ялинка.
Напевно, до когось у гості, подумала вона.
Олена привіталася, дідусь кивнув, не піднімаючи очей.
Здалося, що в його очах блиснули сльози, чи то просто відблиск вогнів. Вона не приділила цьому уваги й зайшла у підїзд.
Надвечір підморозило, і Олена здригнулася.
Прийнявши душ, вона вдягла улюблений теплий халат, налила каву й підійшла до вікна.
Дивно, але дідусь все ще сидів на лавці.
Пройшла вже година, як я вдома. До Нового року лишилося дві години. Якщо він у гості, чому сидить на вулиці? І той блиск в очах думала вона.
Олена накрила стіл, увімкнула гірлянду на ялинці, але думки поверталися до самотнього діда.
Через півгодини вона знову глянула у вікно він сидів, навіть не рухаючись.
Може, йому погано? Так і замерзнути можна.
Олена накинула куртку й вийшла на вулицю.
Підійшовши до лавки, вона сіла поруч.
Дідусь подивився на неї й відвернувся.
Вибачте, у вас усе гаразд? Помітила, що ви давно сидите. Надворі холодно. Можу чимось допомогти?
Старий зітхнув:
Нічого, доню. Все добре, трохи посиджу й піду.
Куди?
На вокзал. Додому.
Так не годиться. Не хочу вранці побачити вас тут замерзлим. Ходімо до мене! Відігрієтеся, а тоді й поїдете.
Та ні
Жодних «ні»! Ходімо!
Олена знала, що якби її подруга Наталя побачила її зараз, то зробила б великі очі. Але її тут не було, а залишити старого саме так вона не могла.
Дідусь підвівся й узяв ялинку.
Можна взяти?
Звісно, беріть!
У квартирі він скромно поставив ялинку в коридорі й роздягнувся. Кожен рук давався йому важко видно було, що він замерз.
Він сів на кухні, Олена налила чаю. Він довго грів руки, тримаючи кухоль, зробив кілька ковтків і підвів очі.
Доню, не подумай лихого! Я не бездомний. Звати мене Іван Петрович. Приїхав до доньки. Важко розповідати
З її матірю ми розійшлися давно. Я винен зустрів іншу.
Закохався, як юнак, нічого довкола не бачив
Спочатку ховався, але дружина дізналася про мене й Марію. У домі почалися сварки, і одного дня я грюкнув дверима й пішов до неї
Доньці тоді було пять років.
Спочатку я приходив, намагався допомагати, але Ганна, моя колишня, була гордою. Не брала від мене нічого, навіть на аліменти не подала хотіла довести, що сама виховає доньку.
Я намагався передавати гроші через батьків, але вона відмовлялася!
Почала налаштовувати доньку проти мене.
Одного разу, прийшовши до садка, я хотів передати їй іграшку, але вона втекла, сказавши, що я їй не батько.
Тоді я відступив. Ми з Марією поїхали з міста. Намагався надсилати гроші, але їх повертали.
Я зрозумів Ганна від мене нічого не візьме.
Десять років тому ми повернулися. Батьків уже не було, і ми оселилися в їхній квартирі.
Потім продали її й купили хату в селі біля міста.
Дітей у нас не було
А два роки тому померла Марія. Я залишився один.
Не знаю, навіщо сьогодні пішов до доньки Не сподівався на прощення.
Не бачив її роками. Вона живе в тій самій квартирі.
Купив ялинку, прийшов а вона мене не впустила.
Я все розумію.
Навіщо прийшов? Що хотів побачити? Я для неї чужий.
Але мені нічого не треба є хата, гарна пенсія. Я міг би допомагати їй адже вона моя єдина рідна людина!
Все було б інакше, якби Ганна дозволила мені бути поруч
Вийшов від неї й довго блукав містом. Так і опинився тут. Сів на лавку й навіть рухатися не хотів. Мож