Колись давно, у маленького хлопчика на імя Павлусь світ розсипався. Його мама пішла у вічність. Він стояв у кутку кімнати, розгублений чому в хаті стільки незнайомих людей? Чому всі мовчать, шепочуться й дивляться кудись поза нього?
Хлопчик не розумів, чому йому кажуть: “Тримайся, малий”, і обіймають так, ніби в нього щось забрали. Але він просто не бачив мами вже кілька днів.
Батько весь день був десь далеко. Не підходив, не обіймав, не говорив ні слова. Сидів осторонь, ніби пустий. Павлусь підійшов до домовини й довго дивився на маму. Вона була зовсім не такою, як завжди ні теплоти, ні усмішки, ні колискових на ніч. Бліда, холодна, нерухома. Лякало. І хлопчик більше не наважувався підійти ближче.
Без мами все змінилося. Сіре. Пусте. Через два роки батько одружився знову. Нова жінка Галина не стала для нього рідною. Швидше, вона його дратувала. Всіляко прискіпувалася, ніби шукала привід для злості. А батько мовчав. Не захищав. Не втручався.
Щодня Павлусь відчував біль, який ховав усередину. Біль за втратою. Тугу. І з кожним днем все сильніше хотів повернутися до того життя, коли мама була поруч.
Сьогодні був особливий день день народження мами. Вранці Павлусь прокинувся з однією думкою: треба йти до неї. На могилу. Принести квіти. Білі калли її улюблені. Він памятав, як вони були в її руках на старих фотографіях, сяючи біля її усмішки.
Але де взяти гроші? Він вирішив попросити в батька.
“Тату, даси трохи грошей? Дуже потрібно…”
Не встиг він пояснити, як із кухні вилетіла Галина:
“Що це знову?! Вже й гроші випрошуєш?! Ти хоча б уявляєш, як важко заробити?”
Батько підвів очі й спробував її зупинити:
“Галю, зачекай. Він навіть не сказав, нащо. Сину, скажи, що тобі треба?”
“Хочу купити квіти для мами. Білі калли. Сьогодні її день народження…”
Галина знизила голос, схрестивши руки:
“Оце так! Квіти! Гроші на них! Може, ще й у ресторан схочеш? Візьми що
