«Наталю, між нами все скінчено!» холодно промовив Олег. «Я хочу справжню родину, дітей. Ти не можеш мені це дати. Я подав на розлучення. У тебе три дні, щоби зібрати речі. Якщо підеш, дай знати. Я житиму у мами, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова кохана вагітна! Три дні, Наталю!»
Наталя завмерла, ніби земля під нею розступилася. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щоразу щось йшло не так. Наталя вела здоровий спосіб життя, а під час вагітностей була ще обережнішою. Останнього разу вона знепритомніла на роботі, і швидка просто не встигла
Двері грюкнули за Олегом, а Наталя, знесилена, впала на диван. У неї не було сили нічого збирати. Куди йти? До шлюбу вона жила у тітки, але та померла, а квартиру продав її двоюрідний брат. Повертатися в село Верховину, до бабусиного дому? Шукати оренду? А робота? Питання кружляли в голові, а час минав.
Вранці двері відчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Галина Степанівна.
«Не спиш? І добре», сухо сказала вона. «Прийшла перевірити, щоб ти не забрала те, що тобі не належить.»
«Я не збираюся красти старі шкарпетки твого сина», зітхнула Наталя. «Хочеш перерахувати мої речі?»
«Яка ж ти нахабна! А колись була такою лагідною. Я ще після першої вагітності казала Олегу ти ніколи не зможеш народити.»
«Тільки заради цього прийшла? Тоді мовчи і дивись.»
«Чому забираєш сервіз?» здивувалася свекруха.
«Він мій, від тітки, память про неї.»
«Тут без нього буде порожньо!»
«Це не моя проблема. Зате в тебе буде онук.»
«Бери лише своє!»
«Ноутбук, кавомашину та мікрохвильовку мені подарували колеги. Авто я купила ще до весілля. У твого сина своє.»
«Маєш усе, крім можливості мати дітей!»
«Не твоя справа. Мабуть, так Богу було угодно.»
«Тобі не шкода? Може, ти спеціально все зробила?»
«Несеш дурниці. Я навіть думати про це не можу без болю.»
Наталя озирнулася її речі вже зникли. Щітка, косметика, домашні капці Вона щось забула. Присутність свекрухи дратувала. Раптом згадала статуетку кота, подарунок від бабусі. Всередині був потайний відсік із сережками та перснем не дорогими, але рідними серцю. Олег вважав її дрібязком. Може, викинув? Вона відчинила балкон.
«Що ти там шукаєш?» гримкнула свекруха. «Беріть своє та йдіть!»
Кота вона знайшла, усе було на місці. Тепер можна було йти.
«Ось ключі, до побачення. Сподіваюся, більше не побачимось.»
Наталя пішла на роботу. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми з тобою», сказав начальник. «Але без тебе важко. Трьох тижнів тобі вистачить?»
Наталя заплющила очі, відчуваючи, як рука Павла злегка стискає її долоню. Після стілької болю її нове життя нарешті починалося.