Я знайшов дитину під березиною та виховував її, як свою. Але хто б міг подумати
«Що ти тут робиш?» Микола Іванович завмер, не вірячи власним очам.
Під старим деревом, на килимку з пожовклого листя, лежала дитина. Хлопчик років чотирьох, у легенькій куртці, тремтів, обіймаючи себе. Його перелякані очі впилися в лісника.
Микола озирнувся навколо нікого, лише вітер шепоче в гілках сосен, час від часу тріщить сухе дерево.
Він обережно присіў, намагаючись здаватися менш страшним.
«Як тебе звати, малий? Де твої батьки?»
Хлопчик притулився до грубої кори берези. Губи йому тремтіли, але замість слів почувся лише легкий стук зубів.
«Се Сен Сеник», прошепотів він нарешті.
«Сеник?» Микола простягнув руку, але хлопчина відсмикнув. «Не бійся. Я тобі не нашкоджу».
Вечірньою прохолодою повівало з лісу. Температура знижувалася, а дитина все тремтіла. Хто ж міг залишити її тут? Найближче село за тридцять кілометрів, а дорога ще довша.
«Ходімо зі мною», мяко промовив лісник. «У мене вдома тепло, і їжа є».
При слові «їжа» в очах Сеника мигнула цікавість.
Микола зняв свою теплу куртці й обережно накинув її на тонкі плечі хлопчика. Той не чинив опору.
«Ну ось», прошепотів Микола, піднявши Сеника на руки.
Легкий, як пірїна. Кістки випиналися під шкірою. Вочевидь, він давно не їв.
Вони йшли лісом, і Микола відчував, як поступово дитина затихає. Незабаром між деревами показалася невеличка хата похилий ґанок і тонка смужка диму з комина.
«Прийшли», оголосив лісник, відчиняючи двері.
Запах сушених трав і диму заповнив хату. Вогонь у печі вже затихав, кидаючи червонувате світло на грубий стіл та деревяну лаву.
Микола посадив Сеника на лаву, підкинув дров у піч полумя ожило, освітивши перелякане обличчя дитини.
«Зігрієшся», сказав Микола, ставлячи казанок на вогонь. «Потім поговоримо».
Хлопчик їв жадібно, іноді закашлюючись. Микола дивився на нього, і щось давнє заворушилося в душі. Скільки вже минуло з тих пір, як він піклувався про дитину? Десять років? Пятнадцять? Відтоді як
Ні. Не зараз.
«Звідки ти, Сенику?» запитав він, коли миска спорожніла.
Хлопчина похитав головою.
«Мама Тато де вони?»
Знову похитування, а по щоках покотилися сльози.
«Я не знаю», прошепотів він.
Микола зітхнув. «Завтра треба буде йти в село, повідомити Олексія Петровича. Дитина не могла зявитися нізвідки напевно, хтось її шукає».
«Сьогодні залишишся тут», вирішив лісник. «А завтра побачимо».
Вкрив Сеника старою, але чистою ковдрою на лаві біля печі. Дитина згорнулася в кутку, з оглядкою спостерігаючи.
Опівночі Миколу розбудив тихий плач. Сеник сидів на лаві, притуливши коліна до грудей, і ридав.
«Гей», покликав Микола. «Іди сюди».
Легенько постукав по ліжку поруч. Хлопчик вагався, між страхом і довірою. «Ну ж бо», мяко підбадьорив його Микола. «Не бійся».
Сеник обережно зійшов з лави й, після кількох нерішучих кроків, ліг під ковдру поруч.
«Спи», сказав Микола. «З тобою нічого не станеться».
Ранком Микола збирався йти в село. Подумав, дивлячись на сплячого Сеника. Чи варто брати його? Чи залишити? А раптом прокинеться сам?
Нарешті вирішив розбудити.
«Підемо в село», сказав. «Треба знайти тих, хто тебе загубив».
Сеник розплющив очі.
«Ні!» голосно скрикнув він уперше. «Не йди без мене!» додав, міцно стискаючи руку Миколи.
«Чому?» лісник присів перед ним. «Можливо, твої батьки тебе шукають».
Хлопчина заперечливо похитав головою, у очах жах.
«Немає мами», прошепотів. «Немає тата».
Микола відчув, як щось стиснуло йому серце він знав цей погляд: відчай того, хто втратив усе.
«Гаразд», після паузи відповів він. «Сьогодні залишишся тут. Але завтра підемо. Зрозумів?»
Хлопчик кивнув, не відпускаючи його руки.
Через три тижні Микола Іванович таки дійшов до села.
Вони варили юшку на вогні з картоплею, цибулею та лісовими травами.
Вогняні відблиски малювали їхні обличчя: одне зморщене, з сивиною в бороді, інше юне, з веснянками. Але очі були однакові живі, серйозні, уважні.
«Через тиждень підеш до школи», промовив Микола, помішуючи юшку. «Хвилюєшся?»
Сеник знизав плечима.
«Трохи. А раптом діти сміятимуться з мене?»
«З чого?» здивувався Микола.
«Що я ніколи не ходив до школи. Що я не такий, як усі».
Микола поклав ложку,
