Ось історія, переказана для українського колориту:
Після зради дружини та друзів заможний чоловік повернувся у рідне місто. Біля маминої могилки він застиг від несподіванки.
Тарас зупинив авто. Скільки разів він збирався, мав намір приїхати, але так і не знаходив часу. За життя матері його не було поруч, після її відходу теж.
Спогади про це викликали в ньому огиду до самого себе. Адже треба було так мало штовхнути його, щоб він усвідомив: світ, який він створив навколо, був лише маревом. Жодне слово, жоден вчинок не мали справжнього значення. Він навіть відчував вдячність до Оксани, своєї колишньої дружини, за те, що вона розкрила йому очі.
У один момент все розсипалось. Його зразкове для оточуючих сімейне життя, дружні звязки виявилися брехнею. Виявилось, що дружина та найкращий друг зрадили його, а інші, хто знав правду, мовчали. Це став повний крах. Усі, хто був поруч, зрадили. Після розлучення Тарас поїхав у рідне місто. Минуло вісім років від похорону матері, і жодного разу за цей час він не знайшов часу відвідати її могилу. Лише зараз до нього дійшло, що мама була єдиною людиною, яка ніколи б його не підвела.
Одружився Тарас пізно. Йому виповнилось 33, а його обраниці 25. О, як же він пишався, коли бачив Оксану поруч! Вона здавалась витонченою, блискучою. Пізніше, коли вона кричала йому в обличчя, що вся їхня коротка спільне життя була для неї каторгою, що кожна близькість із ним була мукою, Тарас усвідомив, наскільки сліпим він був. Її спотворене злістю обличчя нагадувало жахливу маску, відразливу та страшну. А він ледь не піддався. Оксана так натурально ридала, благала про прощення, казала, що він постійно зайнятий, а вона завжди сама.
Але коли він рішуче заявив про розлучення, Оксана показала своє справжнє обличчя. Тарас вийшов із машини, дістав величезний букет квітів. Повільно пішов алеєю кладовища. За стільки років усе, напевно, заросло. Він навіть не приїхав, коли встановлювали памятник. Все робилось онлайн, віддалено. Так і життя може промайнути.
На його подив, огорожа й памятник виглядали доглянутими, без жодної травинки. Хтось піклувався про могилу. Хто? Можливо, одна з маминих подруг. Адже син так і не знайшов часу? Він відчинив калітку. «Ну, привіт, мамо», прошепотів він. Горло стиснуло, очі запекли. По щоках покотилися сльози.
Він успішний бізнесмен, суворий чоловік, який ніколи не плакав і не сумував. А зараз ридав, як дитина. І ці сльози не хотілося зупиняти. З ними ніби очищалася душа, йшло все, що було повязане з Оксаною та іншими невдачами. Ніби мама ніжно гладила його по голові й шепотіла: «Ну що ти, що? Усе налагодиться, побачиш». Він довго сидів мовчки, розмовляючи з матірю у думках. Згадував, як розбивав коліна й плакав. Мама мазала ранки зелёнкою, дмухала на них і заспокоювала: «Нічого страшного, всі мої хлопці коліна били, загоїться і сліду не лишиться». І справді, загоювалося. І з кожним разом біль переносився легше.
«До всього звикаєш, до всього. Тільки до зради звикати не можна», казала вона. Тепер він розумів глибокий сенс її слів. Тоді вони здавались звичайними, а зараз він усвідомив, якою мудрою жінкою була його мати. Вона виростила його без батька, але не няньчилась, а виховала справжнім чоловіком.
Скільки часу минуло, Тарас не знав і не хотів дивитись на годинник. Зараз він відчував спокій. Вирішив залишитись у містечку на кілька днів. Треба щось вирішувати з маминим будинком. Звісно, він міг дозволити собі платити сусідці за догляд, але скільки ще він стоятиме пусткою? Він усміхнувся, згадавши, як познайомився з її донькою. Коли домовлявся про догляд за будинком, зустрів Наталку. Йому було так погано тоді, так глибоко сумно. А Наталка виявилась чуйною. Вони зустрілися ввечері, розговорились, і все сталося саме собою. Вранці він поїхав, залишивши записку, куди покласти ключ.
У її очах він, мабуть, виглядав негарно. Але ж він нічого не обіцяв. Усе було за взаємною згодою. Наталка приїхала до матері після розлучення з чоловіком-тираном. Вона розповіла йому про це. Їй було важко, йому теж. І ось воно сталося. Просто так.
Дядечку, чи не могли б ви мені допомогти? почувся дитячий голосок. Різко обернувшись, він побачив дівчинку років семи-восьми з порожнім відром у руках.
Мені потрібна водичка, щоб полляти квіти. Ми з мамою тільки-но їх посадили, а сьогодні мама захворіла. На вулиці така спека, вони ж зівянуть. Тут зовсім близько вода, просто мені відро не дотягти. А я не хочу, щоб мама дізналась, що я сюди сама прийшла. Як