Оленко, терміново! Я щойно в магазині бачила твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Аж дві пачки! Каже, миші завелись. Але ж я знаю у тебе жодних мишей нема!
В Олени підкошились ноги. От воно що! Ось як вона вирішила забрати собі хату!
Барсику, друже мій, зітхнула жінка, виходячи у двір з мискою каші. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув їй руку і взявся за їжу. Олені Іванівні виповнилось шістдесят пять, але виглядала вона молодшою міцна, статна, з акуратним сивим волоссям.
Тільки очі видавали пережите горе у них застигла така туга, що дивитись було боляче.
Півроку тому Андрій загинув у мотоаварії. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Олена відмовляла, але хіба синові відмовиш? А за місяць дзвінок із лікарні. Не впорався з керуванням на крутому повороті.
Після похорону Тетяна забрала маленького Максимка і поїхала до своїх батьків у Львів. Спочатку дзвонила, давала поговорити з онуком, потім відповідала все рідше.
Олена намагалася домогтись зустрічей за законом вона мала право бачити онука. Але Тетяна то посилалась на хворобу дитини, то на зайнятість.
А потім і зовсім змінила номер. Олена поїхала за адресою сусіди сказали, що квартиру продали, а сімя перебралась у інше місто. Куди не знав ніхто.
Гей, Оленко! почувся голос через тин. Як справи?
То був сусід Іван Семенович, жвавий сімдесятирічний удівець. Вони з покійним чоловіком дружили сімями, а коли його не стало, Іван взяв шефство над сусідкою.
Жива, Іване, куди я дінусь, посміхнулась Олена. Заходь, чаю випємо.
Де вже мені чаювати, махнув рукою сусід. Їду у місто, в аптеку та по продукти. Тобі щось привезти?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я знаю тебе сидиш, як сова, нікуди не виходиш. Не годиться так, Оленко. Треба жити.
Іван поїхав, а Олена повернулась у хату. У сінях на стіні висіли фото все її життя, як на долоні.
Ось вони з чоловіком на весіллі, ось Андрійко робить перші кроки, ось вже дорослий син із дружиною та маленьким Максимом. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка гірко зітхнула і пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитись не могла усе здавалось чужим.
Взялась за вязання, але пальці не слухались. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що уві сні знайде спокій.
Мамо, мамо!
Олена розплющила очі. Перед нею стояв Андрій молодий, усміхнений, у тій сорочці у клітинку, яку вона йому подарувала на день народження.
Андрійку! скрикнула жінка. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Лихо близько. Бережи себе.
Що ти кажеш? Яке лихо? Андрію!
Але син уже розчинявся у світанковому тумані. Олена прокинулась у сльозах. За вікном світало, півні співали на різні голоси. Сон був таким ясним, ніби Андрій справді приходив.
Жінка встала, вмилась холодною водою і вийшла надвір. Ранкове повітря було свіже. У далині, за річкою, здіймався туман. Краса така, що аж серце стискало.
Бабусю Олено! Бабусю Олено!
До хвіртки бігла дівчинка років восьми Соломія, онука покійної подруги Олени. Батьки дівчинки загинули в аварії два роки тому, і вона жила у місцевому дитячому будинку.
Олена часто навідувала її, носила гостинці, допомагала з уроками.
Соломійко, сонечко! Що так рано?
Нас везуть на збирання яблук у сад. Я до вас заскочила попрощатись. Повернусь через тиждень.
Постривай, Олена швидко зайшла у дім і повернулась із пакетом. Ось, візьми. Тут пиріжки з вишнями, груші з саду та цукерки. Поділись із дітьми.
Дякую! Дівчинка міцно обняла жінку. Я вас дуже люблю!
І я тебе люблю, дитинко. Бережи себе.
Соломія пішла, а Олена довго дивилась їй услід. Скільки разів вона думала забрати дівчинку до себе! Але самотній літній жінці опіку не дають.
Треба повна сімя, кажуть у опіці, стабільний дохід, медичні довідки. А в неї ж нікого
День минув у звичайних клопотах. Олена полола город, годувала курей, готувала обід. До вечора зовсім втомилась і рано лягла спати. І знову прийшов сон.
Цього разу Андрій стояв біля воріт і махав рукою, ніби намагався зупинити когось.
Не пускай! кричав він. Мамо, не пускай у дім! Небезпека!
Олена прокинулась від стуку у двері. На годиннику було пів на дванадцяту. Хто міг прийти в такий час?
Хто там? запитала вона, не відчиняючи.
Олено Іванівно, це я, Тетяна. Відчиніть, будь ласка!
Колишня невістка? Олена здив