Оленко, терміново! Щойно в крамниці бачила твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Аж дві пачки! Каже, миші завелись. Та ж я знаю у тебе жодних мишей немає!
У Олени підкосились ноги. Ось воно що! Отак вона задумала відібрати будинок!
Рексу, друже мій, зітхнула жінка, виходячи на подвіря з мискою каші. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підвів морду, вдячно лизнув господині руку й взявся до їжі. Олені Степанівні виповнилось шістдесят три, а виглядала вона молодшою міцна, статна, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Лише очі видавали пережите горе у них застигла така туга, що дивитися було боляче.
Півроку тому Дмитро розбився на мотоциклі. Купив собі «залізного коня» до сорокаліття, казав мрія з дитинства. Олена відмовляла, але хіба синові відкажеш? А за місяць дзвінок із лікарні. Не впорався з керуванням на крутому повороті.
Після похорону Дарина забрала маленького Олежка та поїхала до своїх батьків у Київ. Спочатку дзвонила, дозволяла поговорити з онуком, потім почала відмовлятися все частіше.
Олена намагалася домогтися зустрічей за законом мала право бачити онука. Але Дарина то посилалась на хворобу дитини, то на зайнятість.
А потім і взагалі змінила номер. Олена поїхала за адресою сусіди сказали, що Дарина з батьками продали квартиру й переїхали в інше місто. Куди саме ніхто не знав.
Гей, Оленко! почувся голос через паркан. Як живеш?
То був сусід Іван Данилович, жвавий семидесятилітній удівець. Вони з покійним чоловіком Олени дружили сімями, а коли його не стало, Іван почав піклуватися про сусідку.
Живу, Іване, куди я дінусь, посміхнулася Олена. Заходь, чаю випємо.
Коли мені чаювати, махнув рукою сусід. До міста збираюся, у аптеку та за продуктами. Тобі щось привезти?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я тебе знаю сидиш, як та сова, нікуди не виходиш. Не годиться так, Оленко. Треба жити.
Іван пішов, а Олена повернулась у хату. У передпокої на стіні висіли фотографії все її життя, як на долоні.
Ось вони з чоловіком на весіллі, ось Дмитрик робить перші кроки, ось вже дорослий син із дружиною та маленьким Олежем. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка гірко зітхнула й пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитися не могла усе здавалось чужим.
Взялася за вязання, але пальці не слухались. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що сон принесе забуття.
Мамо, мамо!
Олена розплющила очі. Перед нею стояв Дмитро молодий, усміхнений, у тій смугастій сорочці, яку вона йому подарувала на день народження.
Дмитрику! скрикнула жінка. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло близько. Дуже близько.
Що ти кажеш? Яке зло? Дмитре!
Але син уже розчинявся у світанковому тумані. Олена прокинулась у сльозах. За вікном займався ранок, півні співали на всі голоси. Сон був настільки ясним, ніби Дмитро справді приходив.
Вона встала, вмилась холодною водою й вийшла надвір. Ранкове повітря було свіже й чисте. У далечині, за річкою, здіймався туман. Краса така, що серце стискалося.
Бабусю Олено! Бабусю Олено!
До хвіртки бігла дівчинка років восьми Софійка, онука покійної подруги Олени. Батьки дівчинки загинули в аварії два роки тому, і вона жила у місцевому дитячому будинку.
Олена часто навідувала її, приносила солодощі, допомагала з уроками.
Софійко, сонечко! Що так рано?
Нас везуть на ферму збирати яблука. Я до вас забігла попрощатися. Повернуся аж через тиждень.
Постривай, Олена швидко зайшла в будинок і повернулася з пакетом. Ось, візьми. Пиріжки з вишнями, груші з саду та цукерки. Поділися з дітьми.
Дякую! Дівчинка міцно обійняла жінку. Я вас дуже люблю!
І я тебе, дитинко. Бережи себе.
Софійка пішла, а Олена довго дивилась їй услід. Скільки разів вона хотіла взяти дівчинку до себе! Але самотній літній жінці опіку не дають.
«Потрібна повна сімя, казали в опіці, стабільний дохід, медичні довідки». А де в неї родина?
День минав у звичних клопотах. Олена полола грядки, годувала курей, готувала обід. До вечора зовсім знесилилася й рано лягла спати. І знову прийшов сон.
Цього разу Дмитро стояв біля хвіртки й махав рукою, ніби намагаючись когось зупинити.
Не пускай! кричав він. Мамо, не впускай у дім! Небезпека!
Олена прокинулась від стуку у двері. На годиннику була десята година вечора. Хто міг прийти в такий час?
Хто там? запитала вона, не відчиняючи.
Олено Степанівно, це я, Дарина. Відчиніть