Завітала до пекарні з пустким животом і важким серцем. Їй ледве виповнилося вісім, і вона вже не памятала, коли їла щось тепле.
Тітонько можна шматочок хліба, навіть найменший? пролепетала вона, голос тремтів.
Жінка окинула мене поглядом, наче я щось непристойне, і махнула до дверей.
Геть звідси, жебрачко! Іди працюй, як усі нормальні люди! гаркнула вона, витираючи стіл.
У горлі стиснуло, й я вже хотіла втекти, коли раптом почула суворий голос:
Гей, жінко! це був літній чоловік з торбою в руках. Хіба не бачиш, що перед тобою дитина?
Нехай її батьки про неї дбають, відчепилась вона, сердито хлопнувши ганчіркою.
Я вже готова була провалитися під землю, але чоловік нахилився й поклав мені руку на плече.
Не бійся, донечко. Ходімо, я тобі щось куплю.
Того дня він узяв мене до себе, годував борщем, дав ліжко й щось найголовніше місце, де я не почувалася сміттям.
У мене немає онуків, сказав він із усмішкою. Будеш моєю?
Я стиснула зуби, щоб не розплакатися, і кивнула.
Так, дідусю.
Роки минули, і той старий став моєю родиною, моєю опорою й силою вчитися. Він змусив мене пообіцяти, що колись я допоможу іншим так само, як він допоміг мені.
Час пролетів, і ось я вже лікарка. Одного разу мене терміново викликали до лікарні жінка втрачала кров у операційній. Коли я увійшла й побачила її на носилках, серце завмерло: це була та сама пекарка.
Під час операції я згадала її крики того дня, але потім відчула теплі руки дідуся, які витягли мене з пітьми. І тоді зрозуміла.
Кілька годин потому вона прийшла до тями.
Це це ти врятувала мене? прошепотіла вона, очі повні сліз.
Я дивилася на неї спокійно.
Так, пані. І я зробила це тому, що колись хтось повірив, що я варта другого шансу.
Вона заплакала. А я усміхнулася, бо відчула мій дідусь із небес пишається мною.
