Звичайних тут не було
Зоряна спустилася з човна, що пахнув смолою і річковою трясовинкою, і одразу зрозуміла назад вже не повернеться. Повітря було інше: вологе, сповнене ароматом сосни, моху, риби і ще чогось незримого, ніби сама живиця світу без зайвих домішок.
Ласкаво просимо, сказав провідник у рибальському жилеті. Це база «Живі води». Став палатку, де захочеш. Туалет вон там. Хочеш працювати завтра о восьмій на березі. Прибираємо сміття.
Зоряна кивнула. Слово «працювати» не лякало. Лякало інше мовчання. Вперше за довгі місяці хтось не задавав питань. Ніхто не питав: «Як ти?», «Вже встигла?», «Знову будеш викладати?». Ніхто не дивився зі співчуттям чи тривогою.
Вона розклала на схилі, біля краю води. Сіла на пень, зняла чоботи, опустила ноги у крижану річку. І вперше за довгий час не заплакала.
Минуло два тижні. Зоряна носила відра, копала траншеї, мила котелки. Руки в подряпинах, спина боліла від важкого інструменту, а в голові тиша. Люди на базі були різні: студенти, біологи, колишні ІТфахівці, художники, волонтери з усіх куточків України. Усі трохи дивакуваті. Усі трохи загублені.
Ким ти була? спитала ввечері Олеся, дівчина з рудими дредами і голосом, як у кобзаря.
Викладачка. Історія мистецтв. Університет у Києві.
А чому пішла?
Син помер. Рік тому. Він утонув. Слів у мене просто не залишилося.
Олеся не вигукнула, не розмахнула руками. Лише кивнула:
Розумію. У мене батько. Рак. Помер у грудні. Я уїхала сюди. Інакше би зійшла з розуму.
Тут не зійдеш?
Тут з розумом можна. А тут не страшно.
Зоряна вперше посміхнулася.
Вона почала малювати. На крафтовому папері зі старих мішків. Зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища. Іноді свого сина. Тепер у рибальському жилеті і з веслом. Він усміхається.
Одного разу хтось розвісив її малюнки на мотузці біля їдальні. А ввечері всі принесли свої фотографії, вірші, вироби з кори.
Оголошую день самовираження, вигукнув Олексій, високий і завжди лохматий координатор. Хто ким був, ким став, ким хоче бути покажіть!
А ти? спитала Зоряна.
Був маркетологом. Тепер чоловік з сокирою. І це мені подобається.
Вони сміялися. І більше не ховали свої шрами.
На третій місяць прийшла біда. Не з лісу з міста. На човні підпливли мати й сестра Зоряни. Як видіння в яскравих вітровках, з величезними сумками і обличчями, сповненими докору.
Зоряно! Ти з розуму спала? мати стояла біля її намету. Де ти взагалі? Тут людидикі! Як ти виглядаєш! Боже мій, це взагалі законно?
Сестра Віра оглядала все, ніби шукала, куди скаржитись.
Ми так за тебе хвилювалися! Ти не береш трубку, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. А до речі, тобі майже сорок! Ти викладачка!
Зоряна мовчала. Люди біля вогнища застигли. Олеся підійшла ззаду, тихо доторкнулася до її плеча:
Потрібно?
Ні. Я сама.
Ми в шоку, продовжувала мати. Ми з Верою думали, ти у депресії. Хочемо забрати тебе додому. Поговорили з психотерапевтом, він каже, тобі потрібна реабілітація.
Це і є моя реабілітація, мамо.
Не дурни. Ти спиш у наметі! Ти таскаєш воду! Ти ходиш з чужинцями!
Вони не чужинці. А ти ти давно мене не чуєш.
Зоряно, втрутилася Віра. Це ти нас не чуєш. Ми ж твої рідні!
Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли не могла встати? Коли щодня думала, що краще б я померла замість нього?
Ми намагалися допомогти!
Ні. Ви телефонували, говорили: «Зберися, ти сильна». Сильна це не допомога. Це виправдання, щоб не бути поруч.
На мить настала тиша. Тільки річка плескалася, ніби погоджуючись.
Олексій підбіг, запропонував чашку чаю. Мати підскочила:
Хто це?! Ти її зомбіруєш?
Це людина. Одна з небагатьох, хто не боїться мого болю. А я не зомбі. Я жива.
Ти божевільна, прошепотіла Віра. Просто божевільна.
Можливо. Але це мій вибір.
Вони поїхали наступного дня. Без прощ