**Щоденниковий запис**
Пять років тому світ Леоніда Михайловича розсипався і знову зібрався, але вже з новим, яскравим сяйвом. Тоді його шестирічна донька Марічка, світлий янгол у дитячому тілі, почала слабшати. Її усмішка, яка коліс розганяла навіть найглибші сутінки, зявлялася все рідше. Лікарі спочатку мовчали, потім холодні, як січневий вітер, винесли вирок: невиліковна хвороба. Пухлина мозку. Слово, яке неможливо вимовити, не здригнувшись. Але для Марічки це був не вирок це був виклик, який вона прийняла з гідністю справжньої княжни.
Леонід та Оксана, люди з розбитими серцями ще до того, як зрозуміли, що серце можна розбити, робили усе, щоб дати доньці шанс на життя. Мріяли, щоб вона пішла до школи, навчилася читати, рахувати, розповідала казку перед сном. Мріяли про те, що для багатьох звичайність. Для них подвиг.
Вони знайшли вчительку Ганну Степанівну, жінку з добрими руками та мудрим поглядом. Вже за два тижні вона помітила тривожний знак: після кожної години занять у Марічки розпочинався біль. Дівчинка стискала скроні, блідла, але наполегливо просила продовжити. «Я хочу вчитися, казала вона. Я маю встигнути». Ганна Степанівна, не в силах мовчати, тихо, але рішуче порадила батькам:
Це не просто втома. Треба перевірити. Серйозно. Дуже серйозно.
Оксана, з материнською інтуїцією, відчула щось не так. Записала доньку на обстеження того ж дня. Наступного ранку вся родина батько, мати та крихітна, наче весняна квітка, Марічка пішла до лікарні. Леонід, сильний, впевнений у собі чоловік, переконував себе: «Це вікові зміни. Організм росте. Все пройде». Він не міг, просто не міг допустити думку, що його донька хвора. Марічка була дивом довгоочікуваною дитиною, народженою в 37 років, коли всі вже зневірилися. Кожного ранку вони шептали: «Дякую, Боже, за неї». А тепер здавалося, що Бог забирає своє.
Три години ціла вічність вони провели в лікарні. Лікар був холодний, як лютий вітер. Наступного дня, залишивши Марічку з нянею, батьки повернулися за результатами. У кабінеті їх зустріли мовчання та важкий погляд.
У вашої дитини пухлина мозку, сказав лікар. Прогнози невтішні.
Оксана захиталася, наче підрізана. Обличчя Леоніда закамяніло. Він стояв, наче в тумані, не вірячи, не приймаючи. Це не могло бути правдою. Помилка Всесвіту. Вони бігли до іншої лікарні, потім до третьої, четвертої. Скрізь той самий діагноз. Той самий вирок.
Почалася бійка. Бійка за кожен день, за кожен подих. Леонід і Оксана продали бізнес, будинок, авто. Літали до Америки, Німеччини, Ізраїлю. Платили за експериментальні ліки, за найкращих лікарів, за останню надію. Але медицина безсило розвела руками. Марічка вгасала. Повільно, неминуче. Але з усмішкою.
Одного вечора, коли сонце ховалося за обрій, заливаючи кімнату золотом, Марічка тихо сказала батькові:
Тату ти обіцяв мені песика на день народження. Памятаєш? Я так хочу з ним пограти Я встигну?
Серце Леоніда розірвалося. Він стиснув її крихітну руку, дивився у очі, повні світла, і прошепотів:
Звісно, доню. Звісно, подаруємо. І ти обовязково з ним пограєш. Обіцяю.
Оксана плакала всю ніч. Леонід стояв біля вікна, вдивляючись у пітьму, і шепотів у порожнечу:
Навіщо ти забираєш її? Вона така добра, така світла Візьми мене! Забери мене замість неї! Я цьому світові не потрібен, але вона вона потрібна всім!
Наступного ранку він тихо увійшов у кімнату Марічки, тримаючи на руках маленького цуценя золотистого ретривера з очима, повними доброти. Раптом цуцик вирвався, помчав килимом, немов блискавка, і стрибнув на ліжко. Марічка відкрила очі і вперше за довгий час засміялася.
Тату! Який він гарний! скрикнула вона, притискаючи песика до себе. Я назву його Барс!
Відтоді вони не розлучалися. Барс став її тінню, її захисником, її голосом, коли слова вже не давалися. Лікарі давали Марічці півроку. Вона прожила вісім місяців. Можливо, саме любов до Барса дала їй сили боротися. А може, це був дар згори дар, який продовжить жити.
Коли Марічка вже не могла встати, вона тихо розмовляла з собакою:
Я скоро піду, Барс. Назавжди. Ти, може, забудеш мене Але я хочу, щоб ти памятав. Ось, візьми моє каблучко.
Вона зняла маленьке золоте каблучко з пальчика й акуратно повісила його на нашийник. Сльози котилися по її щічках.
Тепер ти точно згадаєш мене. Обіцяй.
Через кілька днів Марічка пішла. Тихо, в обіймах батьків, з Барсом біля ніг. Оксана збожеволіла від горя. Леонід став чужим самому собі. А Барс
