Пять років тому світ Леоніда Олексійовича розсипався і знову склеївся, але вже з новим, яскравим сяйвом. Тоді його шестирічна донька Оксана, ясний янгол у дитячому тілі, почала втрачати сили. Її усмішка, що колись освітлювала навіть найпохмуріші кімнати, зявлялася все рідше. Лікарі, спочатку стримані, потім холодні, як січневий вітер, винесли вирок: невиліковна хвороба. Пухлина мозку. Слово, яке неможливо вимовити, не здригнувшись. Але для Оксани це був не вирок а виклик, який вона прийняла з гідністю справжньої князівни.
Леонід і Ганна, люди з розбитими серцями ще до того, як усвідомили, що їх можна розбити, зробили все, щоб дати доньці шанс на життя. Мріяли, щоб вона пішла до школи, навчилася читати, рахувати, розповідала казки перед сном. Мріяли про те, що для інших звичайність. Для них подвиг.
Вони найняли вчительку Марію Степанівну, жінку з добрими руками і мудрим серцем. Вже за два тижні вона помітила тривожний знак: після кожного заняття у Оксани боліла голова. Дівчинка стискала скроні, блідла, але наполегливо просила продовжити. «Я хочу вчитися, казала вона. Я маю встигнути». Марія Степанівна, не в силах мовчати, тихо порадила батькам:
Це не просто втома. Треба перевірити. Швидше.
Ганна, жінка з материнською інтуїцією, відчула: щось не так. Записала доньку на обстеження того ж дня. Наступного ранку вся родина батько, мати і тендітна, як квітка, Оксана пішли до лікарні. Леонід, сильний бізнесмен, переконував себе: «Це вікові зміни. Все мину