Дідусь заповів мені старий будинок у селі, зовсім занедбаний, а сестра отримала двокімнатну квартиру в самому центрі міста. Чоловік назвав мене невдахою та пішов жити до сестри. Втративши все, що мала, я вирушила до села. Коли я зайшла в будинок, мене буквально вразило…
У кабінеті нотаріуса було душно, пахло старими паперами. Ганна сиділа на незручному стільці, відчуваючи, як від хвилювання спітніли долоні. Поряд розташувалася Олена її старша сестра, одягнена в дорогий бізнес-костюм з ідеальним манікюром. Здавалося, вона прийшла не на читання заповіту, а на важливу зустріч.
Олена гортала щось на екрані телефону, час від часу кидаючи байдужі погляди на нотаріуса, наче поспішаючи піти. Ганна нервно крутила ремінець свого зношеного рюкзака. У тридцять чотири роки вона все ще відчувала себе тією самою соромязливою молодшою сестричкою поруч із впевненою в собі Оленою. Робота у місцевій бібліотеці не приносила великих грошей, але Ганна любила свою справу.
Однак інші сприймали цю професію скоріше як хобі, особливо Олена, яка займала посаду у великій компанії та заробляла значно більше, ніж Ганна за цілий рік. Нотаріус, літній чоловік у окулярах, прочистив горло й відкрив папку з документами. У кімнаті стало ще тихіше. Десь на стіні тихо цокав старий годинник, підкреслюючи напружену атмосферу.
Час ніби сповільнився. Ганні раптом згадалися слова дідуся: *”Найважливіше в житті відбувається у тиші”*.
*«Заповіт Миколи Івановича Бондаренка»*, почав нотаріус монотонним голосом, який лунав у маленькому кабінеті.
*«Заповідаю двокімнатну квартиру на вулиці Центральній, будинок 27, квартира 43, разом із меблями та побутовими речами, своїй онуці Олені Вікторівні»*.
Олена навіть не підняла очі від телефону, наче заздалегідь знала, що отримає найцінніше. Її обличчя залишалося спокійним і беземоційним. Ганна відчула знайомий біль у грудях. Знову те саме. Знову вона друга.
Олена завжди була першою, завжди отримувала найкраще. У школі вона вчилася на відмінно, потім вступила до престижного університету, вийшла заміж за заможного бізнесмена. У неї була стильна квартира, дорога машина, модний одяг. А Ганна? Вона завжди залишалася у тіні.
*«А також будинок у селі Вербове, з усіма будівлями, господарськими спорудами та земельною ділянкою у дванадцять соток, заповідаю своїй онуці Ганні Вікторівні»*, продовжив нотаріус, перегортаючи сторінку.
Ганна здригнулася. Будинок у селі? Той самий, ледь не розвалений, де дідусь жив останні роки? Вона памятала його нечітко бачила лише кілька разів у дитинстві. Тоді будинок здався їй таким, що ось-ось розсиплеться. Відлущується фарба на стінах, тече дах, зарослий двір усе викликало тривогу.
Олена нарешті відірвалася від екрана й глянула на сестру з ледь помітною посмішкою:
*«Ну що, Ганнусю, ти хоч щось отримала. Хоча, чесно кажучи, я навіть уявити не можу, що ти робитимеш із цим непотребом. Можливо, знес