ВОРОЖБИТА ТАЙГИ
Мене звати Микола, хоча всі в селі знають мене як діда Миколу. Мені сімдесят два роки, і моє життя, як і у багатьох старих людей, це низка рутин та споминів. Живу сам у деревяній хаті на краю лісу, на Поліссі, де туман пробирається крізь щілини, а вітер шепоче поміж сосен, ніби давній плач. Пять років тому моя дружина, Марія, тихо пішла у світ одного зимового ранку. Відтоді час став довшим, важчим, а ночі холоднішими.
Мої діти розїхалися далеко, шукаючи своїх мрій та обовязків. Спочатку дзвонили час від часу, потім листи рідшали, а згодом настала повна тиша. Я на них не ображаюся життя йде вперед, не озираючись, і з часом звикаєш до відсутності, як до частини пейзажу. Та бувають дні, коли самотність нависає, мов занадто теплий кожух, що душить і гне мої плечі.
Моя хата проста, така, що скрипить під кожним кроком і зберігає відлуння голосів, що колись її наповнювали. Город, який колись цвітив під рукою Марії, тепер дика земля, де висока трава й польові квіти бються за сонячне проміння. Люблю сидіти на ґанку під вечір, зі склянкою чаю в руках, і дивитися, як ліс поступово темніє. Іноді заплющую очі й слухаю: спів птахів, шепіт вітру, далеке гавкіння собаки з сусіднього подвіря.
Саме того вечора, коли повітря пахло мокрою землею, а небо горіло вогнем, я вперше побачив лисицю. Вона була худа, з брудною шерстю й виступаючими ребрами, з мордою, вимазаною багном. Вона рилась у сміттю біля воріт, обережно, наче боялася, що її помітять. Я стояв нерухомо, спостерігаючи здалеку. Не відчував ні страху, ні злості лише дивну цікавість.
Я не прогнав її. Навпаки, того вечора, готуючи вечерю, я відклав шматок хліба й трохи мяса, поклавши їх на край городу, там, де вона зявилася. Ліг спати, думаючи, чи повернеться. І вона прийшла. Наступного дня, і ще одного, і ще. Кожної ночі, коли сонце ховалося, а холод пробирався крізь вікна, лисиця зявлялася беззвучно, сідала за к