Срібло в бороду. Життєва історія
Остапе, Остапе? Що в тебе на роботі? Усе гаразд?
Нічого. Як завжди.
Остапе, Остапку, ходімо вечеряти! Я вареники наліпила, як ти любиш. Давай, га?
Не хочу.
Остапе, ну як же так? Я чекала на тебе, без тебе не сідала.
Чуєш, Марічко, ну що ти така? Причепилась, як репях, їй-бо! Набридаєш! Сил моїх більше нема. Ти що, мала дитина, без мене й ложку до рота не піднесеш?
Остапе, ну не сердься…
Тьху! Вже й слухати гидко! Тобі самій не осточортіло, Марічко? Нащо ти переді мною ці танці виводиш? Чи ти нічого не бачиш? Ти мене своєю турботою давиш, розумієш? Задихаюсь я з тобою! Душно мені, Марічко. Набридло все. Не життя з тобою, а мука. Це твоє «Остапе, Остапе»! Скільки можна повторювати?
Остапку… Випий чарочку, легше стане. Ти ж втомився… Марія провинувато крутила край фартуха, не піднімаючи очей.
Ну й дурна ж ти! Ще й фартух цей наділа! Інша у мене є, чуєш? Інша! Її люблю, з нею дихаю! Іду я від тебе, Марічко.
Ідеш? Добре подумав? Не дивись, що я мяка дороги назад не буде. Підеш то йди. Але знай: іншій ти потрібний? Легко мені сидіти за столом, знаючи, що в тебе інша? Подумай, Остапе, чи варта твоя любов того, щоб руйнувати сімю в одну мить?
Не вернуся.
Не знімаючи чобіт, Остап пройшов у спальню. На вишитих рушниках залишилися сліди болота. Він шарпнув з шафи мішок, почав кидати туди речі. Оглянув кімнату останнім поглядом, на Марію не подивився. Вийшов у сіни.
Дорогою через село в голові кипіло. Навіщо так? Чи правильно він робить? Адже двадцять років разом! Син добрий хлопець, служить. Далеко, правда, лише по телефону спілкуються. Як він до цього віднестиметься? Та вже не малий, зрозуміє.
Все в Остапа перегоріло. Ні поваги, ні тепла до дружини не лишилося. За це її «Остапе, Остапе»! Адже вона давно знає, а мовчить. Інша б давно в очі кинулася, подрала б його, а ця лише мовчки дивиться. За що її поважати, якщо в неї самоповаги нема?
Ще ця її старовина! Зовсім зїхала з глузду. Була нормальною жінкою, а тепер кухня з колод, самовар, домоткані килими. Як дитина! По всьому селу половики збирала, підлогу ламала, щоб деревяною зробити…
Ні, Альона зовсім інша. Молода, з сталевим поглядом. Літ на пять старша за їхнього сина. Могла б невісткою бути, а тепер… його жінкою. З нею Остап знову почувався молодим. Ніяких тобі борщів та вишиваних рушників. У Альони все сучасно: блискучі меблі, модний одяг. І постать не те, що в Марії. Та зовсім себе запустила, розплилася. А Альона струнка, енергійна.
Він молодець, що пішов. Давно треба було.
***
Марія сиділа на кухні, дивилася на брудні сліди на килимах, і плакала без сліз. Він так нічого й не зрозумів! Навіщо їй ця старовина, самовар, вишиванки. А вона, дурна, сподівалася! Ці плями наче по її душі хтось босий пройшов.
Вона схопила килими, зірвала їх з підлоги. Кому вони тепер потрібні? Він нічого не памятає! Альона це ж повія! Трохи старша за їхнього сина. Приїхала в село, модниця, з міста. І якось відразу в колгоспній конторі місце знайшла. За два роки старший економіст. Голова колгоспу за нею бігає, але з сімї не пішов. Одне діло забави, інше руйнувати дім. А Остап як той пес: кинула кісточку і пішов.
***
Згадала Марія, як вони з Остапом одружилися. Молоді, бідні, а щасливі. Жили в старій хаті після бабусі. Вона знайшла там скарб: нові домоткані килими, самовар. Відмила все, навела лад. Ввечері чай з самовару пили, сміялися…
Мріяла про велику хату, щоб кухня деревяна, килими, шафи різьблені. Щоб у старості сиділи, згадували молодість.
Коли дізналася, що Остап за Альоною бігає, впевнила себе: якщо зробить кухню, як тоді він повернеться. Але ні самовар, ні килими щастя не повернули.
Село дивувалося її терпінню. Знала про все і мовчала. А Остап? Вона йому в дочки годиться!
***
Марія не показувала, як їй важко. На роботі усміхнена. Навіть з Остапом віталася. Він спочатку очей уникав, потім звик.
Але на розлучення не подавав. Ніби вагався. А коли вона сама принесла йому папери аж плечі похилились. Дивився їй у слід: думав, ридатиме, а вона… квітне.
Маріє, я прийшов… Будинок наш спільний, а живеш ти в ньому одна.
Що, хочеш з Альоною підселитися?
Не крутись. Будинок треба ділити. Продавати.
Чужим людям? Ні.
Тоді викуплю твою частку.
Серйозно? А де ж