Зоряна спускається з човна, що пахне смолою і річковою ідилією, і одразу розуміє назад вже не повернеться. Повітря тут інше: вологе, наповнене ароматом сосни, моху, риби й чогось ще, ніби сама життя без домішок.
Ласкаво просимо, каже провідник у рибальському жилеті. Це база «Живі води». Поставте намет, де завгодно. Туалет там. Хочеш працювати завтра о восьмій на березі, прибираємо сміття.
Зоряна киває. Слово «працювати» не лякає. Лякає інше тиша. Після довгих місяців ніхто більше не задає їй питань. Ніхто не питає: «Як ти?», «Вже справляєшся?», «Знову викладаєш?». Ніхто не дивиться з жалем чи тривогою.
Вона ставить намет на пагорбі біля краю води, сідає на колоду, знімає чоботи, опускає ноги у крижану Дністерську річку. І вперше за довгий час не плаче.
Два тижні минають. Зоряна носить відра, копає траншеї, миє каструлі. Руки в подряпинах, спина болить від важкого інструменту, а в голові лише спокій. Люди на базі різні: студенти, біологи, колишні айтішники, художники, волонтери з усіх куточків України. Усі трохи дивакуваті, трохи загублені.
Ким ти була? запитує ввечері Олеся, дівчина з рудими дредами і голосом, як у кобзаря.
Викладачка. Історія мистецтв. Університет у Київській області.
Чому пішла?
Син помер. Рік тому. Він потонув. Слів вже не залишилося.
Олеся не вигукнула, не розмахнула руками, лише кивнула:
Розумію. У мене батько рак. Помер у грудні. Я приїхала сюди, бо інакше зійшла б з розуму.
Тут не сходять з розуму?
Тут можна зійти, а не страшно.
Зоряна вперше посміхається.
Вона починає малювати на крафтовому папері з старих мішків: зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища, іноді свого сина, тепер у рибальському жилеті з веслом, що посміхається.
Одного дня хтось розвісив її малюнки на мотузці біля їдальні. Вечором усі приносять свої фотографії, вірші, вироби з кори.
Оголошую день самовираження, піднімає голос Іван, високий і завжди розпатужений координатор. Хто ким був, ким став, ким хоче бути покажіть!
А ти? питає Зоряна.
Я був маркетологом. Тепер чоловік з сокирою. І мені, знаєш, подобається.
Вони сміються і більше не ховаються за шрамами.
Третій місяць приходить біда. Не з лісу, а з міста. На човні підпливають мати і сестра Зоряни, мов яскраві вітровки з величезними валізами і обличчями, повними докорів.
Зоряно! Ти з розуму зійшла?! каже мати біля намету. Де ти взагалі? Тут людидикуни! Як ти виглядаєш! Боже, це законно?
Сестра Вікторія оглядається, ніби шукає, куди скаржитися.
Ми так за тебе хвилювалися! Ти не підняла трубку, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. А до речі, тобі майже сорок! Ти викладачка!
Зоряна мовчить. Люди біля вогнища зупиняються. Олеся підходить ззаду, тихо доторкається до плеча:
Потрібно?
Ні. Я сама.
Ми в шокові, продовжує мати. Ми з Вікою думали, ти в депресії. Хочемо забрати тебе додому. Психотерапевт каже, потрібна реабілітація.
Це моя реабілітація, мамо.
Не дурниці. Ти спиш у наметі! Ти носиш воду! Ти ходиш з чужими!
Вони не чужі. А ти Ти давно мене не чуєш.
Зоряно, втручається Вікторія. Ти нас не чуєш. Ми ж твоя родина!
Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли не могла встати? Коли щодня думала, що краще померти замість нього?
Ми намагалися допомогти!
Ні. Ви дзвонили, казали: «Зберися, ти сильна». Сильна це не допомога. Це виправдання, щоб не бути поруч.
На мить настає тиша. Тільки річка плескає, ніби погоджується.
Іван підходить, пропонує чашку чаю. Мати підскакує:
Хто це?! Він тебе зомбував?
Це людина. Один із небагатьох, хто не боїться моєї болі. А я не зомбі. Я жива.
Ти божевільна, шепоче Вікторія. Просто божевільна.
Можливо. Але це мій вибір.
Вони їхають наступного дня без прощань. Зоряна сидить на причалі босоніж, тримаючи банку меду. Олеся сідає поруч.
Як ти?
Як дерево, у якого вирвали корені, а воно раптом пустило нові.
Класна ти. Викладачка.
Так. Тепер життя.
До кінця вересня Зоряна залишається на базі однією з останніх. Дехто їхав, дехто залишився на зиму.