Тетяна спішно вийшла з човна, що пахнув смолою і річковими водоростями, і одразу зрозуміла назад вже не повернеться. Повітря тут було інше: вологе, наповнене ароматом сосни, моху, риби й чимось ще, ніби сама життя без зайвих домішок.
Ласкаво просимо, сказав провідник у рибальському жилеті. Це база «Живі Води». Ставляй намет, де хочеш. Туалет там. Хочеш працювати завтра о восьмій на березі, будемо прибирати сміття.
Тетяна кивнула. Слово «працювати» її не лякало, лякало мовчання. Після довгих місяців нарешті хтось не задавав питань типу «Як ти?», «Ти вже впоралася?», «Знову будеш викладати?». Ніхто не дивився з жалем чи тривогою.
Вона розклала намет на схилі, прямо над краєм Дністра. Сіла на колоду, зняла чоботи, опустила ноги у крижану воду. І вперше за довгий час не заплакала.
Минуло два тижні. Тетяна носила відра, копала траншеї, мила котелки. Руки в царапинах, спина боліла від важкого інструмента, а в голові панувала тиша. На базі були різні люди: студенти, біологи, колишні ІТшпигуни, художники, волонтери з усіх куточків України. Усі трохи дивакуваті, трохи загублені.
Ким ти була? одного вечора спитала Оліся, дівчина з рудими дредами і голосом, ніби кобзар.
Викладачка. Історія мистецтв. Університет у Львові.
Чому пішла?
Син помер. Рік тому. Він утонув. Слів просто не залишилося.
Оліся не вигукнула, не розмахнула руками, лише кивнула:
Розумію. У мене батько рак. Помер у грудні. Я приїхала сюди, бо інакше зійшла б з розуму.
Тут не зійдеш?
Тут можна зійти, але не страшно.
Тетяна вперше усміхнулася.
Вона почала малювати на крафтовому папері зі старих мішків: зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища, іноді свого сина. Тепер він у рибальському жилеті, з веслом, посміхається.
Одного разу її малюнки повісили на мотузці біля їдальні. А ввечері всі принесли свої фотографії, вірші, вироби з кори.
Оголошую день самовираження! радісно вигукнув Андрій, високий і завжди розпатланий координатор. Хто ким був, ким став, ким хоче бути показуйте!
А ти? спитала Тетяна.
Маркетологом був. Тепер чоловік з сокирою. І мені, знаєш, подобається.
Вони сміялися і більше не ховали своїх шрамів.
На третій місяць прийшла біда. Не з лісу, а з міста. На човні підплили мати і сестра Тетяни. У яскравих вітровках, з величезними валізами, обличчями, сповненими докору.
Тетяно! Ти з розуму зїхала?! крикнула мати біля намету. Де ти взагалі? Тут людидикуни! Як ти виглядаєш! Боже мій, це законно?
Сестра Віра оглядала все, ніби шукала, куди скаржитись.
Ми так за тебе хвилювалися! Ти не відповідаєш на дзвінки, не реагуєш на повідомлення, зникла, як підліток. А ще, ти майже сорок! Ти викладачка!
Тетяна мовчала. Люди біля вогнища застигли. Оліся підходить ззаду, тихо торкається її за плече:
Потрібно?
Ні. Я сама.
Ми в шоці, продовжувала мати. Думали, ти в депресії. Хочемо забрати тебе додому. Поговорили з психотерапевтом, він каже, потрібна реабілітація.
Це і є моя реабілітація, мамо.
Не дурни. Ти спиш у наметі! Ти нісеш воду! Ходиш з чужими!
Вони не чужі. А ти Ти давно мене не чуєш.
Тетяно, втрутилася Віра. Ти нас не чуєш. Ми ж твоя сімя!
Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли не могла встати? Коли щодня думала, що краще б померла замість нього?
Ми намагалися допомогти!
Ні. Ви дзвонили, говорили: «Зберися, ти сильна». Сильна