Колись давно, у старому будинку на вулиці Шевченка в Києві, я часто згадую той конфлікт, що розгорівся на першому поверсі. Тамара Іванівна стояла в під’їзді, стискаючи зношену металеву лійку, ніби це була її остання зброя. На сходовій площадці, де зазвичай цвітяли її глиняні горщики з петуніями, гераньою й фіалками, панував хаос: три горщики розбиті, земля розсипалася по старому лінолеуму, а пелюстки лежали, немов жертви бурі. Під’їзд пахнув вологістю, цвіллю і легким металевим присмаком від поручнів. З квартири12 гучно лунала електронна музика з важкими басами. Тамара Іванівна, у квітчастому халаті з ромашками і з сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, глянула на винуватця новенький чорний велосипед, прикручений ланцюгом до поручнів саме там, де стояла її клумба.
Хто це таке натворив? пробурмотіла вона, голосом, що трясся від гніву. Мої квіти! Піввіччя їх вирощувала, а тут варвари!
Двері квартири12 розчинилися, і на площадку влетів Нікіта, двадцять сім літ, сусід у сірій спортивній майці і шортах. Темне волосся було розкидане після тренування, а в руках він тримав пляшку води з яскравою етикеткою.
Тамара Іванівна, навіщо ви кричите? сказав він, оглядаючи безлад. Це ж лише через горщики. Велосипед упав, горщики розвалилися. Нові куплю, без проблем.
Тамара ткнула лійкою в його бік, вода розбризкнулася по підлозі.
Без проблем? Це не просто горщики, Нікіте! Це душа під’їзду! А ви, молодь, лише ламати вмієте!
Нікіта закатив очі, ковтнув воду.
Душа? Бабуня, це ж рослини. Мій велосипед важливіший я ним їзжу в спортзал, робота мене кличе. А ваші горщики займають весь простір!
З квартири вийшла Марічка, молодша сестра Нікіти. Світле волосся було зібране в неохайний пучок, а в руках вона тримала потрісканий підручник з психології готувалася до іспиту в університеті. На футболці великі літери «DreamBig».
Нікіте, ти серйозно? сказала вона, бачачи розбиті горщики. Тамара Іванівна, пробачте його, він не подумав. Я приберу.
Тамара з фурою підняла брови, очі блиснули під окулярами.
Не подумав? Це його егоїзм, Катерино! Ви, молоді, лише про себе думаєте! Мої квіти радували весь будинок, а він їх викинув у смітник!
Зверху спустилася Марина, тридцять пять років, мати двох дітей з квартири15. Вона штовхала візок з немовлям, а джинси були в плямах від яблучного пюре. Після неї йшла старша донька Лєра з рюкзаком.
Що це за шум? запитала Марина, оглядаючи площадку. Нікіте, це ти квіти розбив? Тамара Іванівна права, вони прикрашають під’їзд!
Нікіта кинуў пляшку на підвіконня, вона глухо звякнула об скло.
Прикрасили? Та половина в’яне! Краще лампочки в під’їзді міняти, ніж квіти поливати!
Олег, самотній програміст з квартири10, висунувся з дверей, тримаючи ноутбук. Окуляри сповзли на ніс, а футболка з логотипом Linux була пом’ята.
Нікіте, не гарячись, сказав він, поправляючи окуляри. Квіти це екологія, кисень. А твій велосипед можна в підвалі зберігати.
Нікіта обернувся, голос став голосніше.
Екологія? Олеже, ти в під’їзді лише раз на місяць буваєш, сидиш у коді! А мені куди велосипед ставити?
Під’їзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен з яких бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розгорівся ще сильніше. Тамара Іванівна принесла нові горщики з підвалу, де зберігала запас, і демонстративно поливала петунії, бурмочучи про «невиховану молодь». Її квітковий халат розвівся, а лійка блищала під тьмяним світлом. Нікіта, повернувшись з тренування, побачив, що його велосипед знову притиснутий у кут, оточений порожніми горщиками, і звав сестру.
Марічко, що це за цирк? вигукнув він, вказуючи на горщики. Я ж сказав, мені місце треба!
Марічка, сидячи за кухонним столом, завалена конспектами, відклала підручник.
Нікіте, не починай. Я вже говорила з Тамарою Іванівною вона справді засмучена. Можеш вибачитися