Будь ласка, доню, змилуйся, вже три дні не мала я навіть шматочка хліба, а грошей у мене немає зовсім, благала стара жінка продавчиню.
Холодний вітер пробивав до кісток, обвиваючи старі вулички міста, наче нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями та щирими поглядами.
Серед сірих стін та обліплених вивісок стояла жінка похилого віку, обличчя якої було вкрите мереживом зморшок кожна з них розповідала свою історію болю, стійкості та втрачених надій. У руках вона стискала потерту торбинку, повну порожніх пляшок останніх свідків минулого життя. Очі її були повні сліз, що повільно котилися по змарнілих щоках, нікуди не поспішаючи в холодному повітрі.
Благаю тебе, донечко прошепотіла вона, голос її тремтів, немов листок на вітрі. Три дні, як не куштувала хліба. Нема в мене ані копійки навіть на шматочок.
Слова її зависли в повітрі, але за скляними дверима крамниці продавчиня лише непохитно хитнула головою. Погляд її був холодний, немов вирізаний з криги.
І що? відповіла вона з дражливою роздратованістю. Це пекарня, а не приймальний пункт. Невже не читаєш? На вивісці ясно написано: пляшки здають у спеціальному місці, там і дадуть тобі гроші на хліб, на їжу, на життя. Що ж ти від мене хочеш?
Стара заплуталася. Вона не знала, що пункт прийому закривається о дванадцятій. Вона спізнилася. Спізнилася на цю маленьку нагоду, яка могла б врятувати її від голоду. Раніше їй і на думку не спадало збирати пляшки. Вона була вчителькою, жінкою з освітою, з гідністю, яку не втратила навіть у найважчі дні. А тепер тепер вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.
Ну промовила продавчиня, трохи помякшивши голос. Може, менше спатимеш. Завтра, якщо принесеш пляшки раніше, приходь, і я тобі дам їсти.
Доню простогнала жінка. Даруй хоча б четвертинку хлібини Я віддам завтра. Погано мені Не витримаю вже цього голоду.
Але в очах продавчині не було іскорки співчуття.
Ні, різко відрізала вона. Милостиню не подаю. Сама ледве дотягую до зарплати. Щодня збігаються такі, як ти, усіх не нагодуєш. Не заважай, черга стоїть.
Поруч стояв чоловік у темному пальті, заглиблений у свої думки. Він здавався далеким, ніби перебував у іншому світі світі клопотів, рішень, майбутнього. Продавчиня вмить змінилася, наче перед нею зявився не звичайний покупець, а важливий гість.
Добрий день, Павле Івановичу! вітально скрикнула вона. Сьогодні привезли ваш улюблений хліб з горіхами та сухофруктами. І ватрушки свіжі, з абрикосами. Вишневі учорашні, але смачні.
Доброго дня, відповів він розсіяно. Дайте хліб з горіхами та шість ватрушок з вишневими.
Чи з абрикосами? запропонувала вона з посмішкою.
Неважливо, пробурмотів він. З абрикосами, якщо є.
Дістав товсту гаманець, вийняв купюру і мовчки простягнув їй. У цю мить його погляд випадково ковзнув убік і зупинився. Він побачив стару жінку, що стояла в тіні кіоска. Обличчя її було знайоме. Дуже знайоме. Але память відмовлялася повертати спогади. Лише одна деталь спалахнула в свідомості старовинна брошка у формі квітки, приколота до її потертого пальта. У ній було щось особливе щось рідне.
Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав пакет із покупками на сидіння та поїхав. Його офіс був поруч, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показного розкошів. Павло Шевченко, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще на початку 90-х, коли країна стояла на межі хаосу, і кожну гривню доводилося заробляти потом і кровю. Завдяки залізній волі, розуму та неймовірній працьовитості він побудував імперію, не покладаючись на звязки чи протекцію.
У їхньому будинку затишному котеджі на околиці кипіло життя. Там жили його дружина Олена, двоє дітей, Андрійко та Денис, і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вивів його з задуми.
Павлу, сказала Олена стурбовано. Дзвонили зі школи. Андрійко знову побився.
Кохана, не знаю, чи зможу зітхнув він. У мене важливі переговори з постачальником. Без цього контракту можемо втратити мільйони.
Але мені важко їхати самій, прошепотіла вона. Я вагітна, втомлена. Не хочу туди сама.
Не їдь, відповів він. Обіцяю, знайду час. А Андрійко отримає гарну лекцію, якщо не припинить так поводитися.
Ти ніколи не вдома, сумно сказала вона. Приходиш, коли діти вже сплять, йдеш, коли вони ще в ліжку. Я