Вітер завивав у старих хатах, а Марія Іванівна сиділа біля вікна, вдивляючись у темряву. У її серці щось боліло той біль, що не вгавав роками. Вона згадала ту зиму, коли віддала новонародженого онука чужим людям.
Ще зранку їй приснився хлопчик. Він стояв на порозі, мовчазний, з очима, що світилися, мов вогники. Вона хотіла підійти, але ноги не слухались. Такі сни приходили до неї часто, особливо після того, як сусід Федько випадково зачепив стару рану своїми жорстокими словами.
Сьогодні був Великдень. Село гуло діти бігали від хати до хати, збираючи гостинці. Але до Марії ніхто не заходив. Хіба що Федько, коли вже навариться по селу, притягнеться до неї:
Христос воскрес! Наллєш, Марієчко? бубонів він, ледве стоячи на ногах.
Вона наливала йому, а потім і собі щоб легше спалося. Але в той раз він зачепив щось таке, що вона вигнала його, немов блудного пса.
Ти ж знаєш, чого я боюся! кричала йому в спину. Знаєш!
Але він тільки реготав, хитаючись на шляху.
* * *
Сонце вже піднялося високо, коли у дворі загавкав пес. Двері скрипнули хтось увійшов.
Христос воскрес! на порозі стояв незнайомий чоловік.
Марія підвелася з лави, наче побачила привида. Він засівав пшеницею, але його очі блукали по хаті.
Ви… хто? прошепотіла вона.
Віктор. Ваш внук.
Світ закрутився. Вона впізнала його ті самі очі, що снилися їй стільки років.
* * *
Колись її донька Оксана була слухняною дівчинкою. «Виходи заміж за воєнного будеш жити в місті!» наполягала мати. Але Оксана закохалася в іншого у сільського хлопця. Коли дізналася, що вагітна, мати не дала їй вибору.
Віддай дитину! Інакше занапастиш життя!
Оксана віддала сина і вийшла заміж за того, кого обрали батьки. Але щастя не прийшло. Чоловік дізнався правду і покинув її.
* * *
Віктор довго шукав свою справжню сім’ю. Коли його прийомна мати померла, вона розповіла йому все.
Я не хочу нічого від вас, сказав він Марії. Просто хотів побачити.
А потім пішов, залишивши її саму з почуттям провини, яке ніколи не згасне.
Тепер вона знала той хлопчик із снів більше не прийде. Він уже знайшов її.