**Дар Життя**
Мене звати Тарас, і мені 61 рік. Життя було подорожжю з безліччю підйомів та падінь, але зараз я опинився у місці, де самотність та ностальгія переплелися нерозривно. Моя перша дружина пішла з життя вісім років тому після довгої хвороби, що поволі виснажила її. Я доглядав за нею до останнього подиху, а з того часу жив самотньо, у тиші. Мої діти, тепер дорослі, зі своїми сімями, рідко заглядають до мене. Раз на місяць вони приносять трохи грошей та ліків, а потім поспішають геть. Я не звинувачую їх у кожного свої клопоти. Але в дощові ночі, коли краплі бють по бляшаному даху, а вітер пробирається крізь щілини, я відчуваю себе жахливо самотнім і маленьким.
Минулого року, гортаючи Facebook, я натрапив на Наталку моє перше кохання зі шкільних років. У юності я боготворив її. У неї було довге розкішне волосся, очі темні, як ніч, і посмішка, яка освітлювала цілий клас. Але саме тоді, коли я готувався до вступних іспитів, її сімя видала її заміж за чоловіка на десять років старшого, з півдня України. Після цього ми втратили звязок.
Через сорок років доля знову звела нас. Я дізнався, що вона теж удова її чоловік помер пять років тому. Вона жила з молодшим сином, але той працював у іншому місті й рідко бував вдома. Спочатку ми лише віталися. Потім почали дзвонити один одному. А далі кавові вечори. Незабаром я вже їздив до неї на старенькому мотоциклі раз у кілька днів, привозячи кошик фруктів, трохи солодощів та ліки від болю в суглобах.
Одного разу, напівжартома, я запитав: «А якщо дві старі душі, як ми, одружилися б? Хіба це не прогнало б самотність?» На мій подив, її очі наповнилися сльозами. Я поспішив додати, що це лише жарт, але вона ніжно посміхнулася і кивнула. Так, у 61 рік, я знову одружився зі своїм першим коханням.
**Розділ 2: Весілля**
У день весілля я вдягнув темно-коричневий вишиваний жупан. Наталка була в простій кремовій сукні з шовку, зібраному в охайну зачіску, прикрашену маленькою перлиною. Прийшли друзі та сусіди, усі говорили: «Ви виглядаєте, як закохані молодята!» І, чесно кажучи, так я й почувався.
Тієї ночі, коли ми прибрали після бенкету, було вже за десять. Я приготував їй склянку теплого молока і вийшов зачинити хвіртку та вимкнути світло на ґанку. Наша перша спільна ніч щось, про що я вже й не мріяв у свої роки нарешті настала. Я зайшов у кімнату. Вона сиділа на ліжку, чекаючи мене з соромязливою усмішкою.
Я підійшов. Тремтячими руками я обережно зняв її блузку і раптом завмер. Її спина, плечі та руки були вкриті темними плямами старими, глибокими шрамами, що перепліталися, як мапа страждань. Моє серце розривалося.
Вона швидко накрилася ковдрою, очі широко розкриті, налякані. Я ледве промовив: «Наталко що з тобою сталося?» Вона відвернулася, голос їй тремтів: «Тоді він був жорстоким. Кричав бив мене Я нікому не розповідала»
**Розділ 3: Безмовний біль**
Я сів поряд, з розбитим серцем, сльози наверталися на очі. Усі ці роки вона мовчала зі страхом, зі соромом не кажучи нікому. Я взяв її руку і притулив до свого серця. «Тепер усе добре. Від сьогодні ніхто більше не завдасть тобі болю. Ніхто не має права робити тобі біда окрім мене але лише через те, що люблю тебе надто сильно.»
Вона розплакалася тихо, тремтячи, сльози лунали по всій кімнаті. Я обережно обійняв її. Її спина була тендітною, кістки виступали ця маленька жінка, яка витримала так багато. Наша перша ніч не була схожа на весільну в молодих. Ми лежали поруч, мовчки, слухаючи цвіркіння в дворі, шелест вітру в деревах. Я гладив її волосся. Цілував у чоло. Вона торкнулася моєї щоки і прошепотіла: «Дякую. Дякую за те, що показав мені у світі ще є хтось, кому я не байдужа.»
Я посміхнувся. У 61 рік я нарешті зрозумів: щастя не в грошах і не у бурхливих юнацьких пристрастях. Воно в теплій руці, що тримає твою, у плечі, на яке можна схилитися, і в комусь, хто лишиться з тобою всю ніч просто щоб почути, як бється твоє серце.
**Розділ 4: Новий початок**
З кожним днем наші стосунки міцнішали. Ми з Наталкою почали творити нові спогади. Ранки належали нам наповнені сміхом та розмовами про минуле, про мрії, які так і не збулися. Ми гуляли в парку, насолоджувалися компанією один одного та природою.
Одного разу під час прогулянки Наталка сказала: «Тарасе, я ніколи не думала, що зможу бути щасливою знову. Після всього, що трапилося, я вважала, що життя приречене бути самотнім