Роки ланцюга
Барій не памятав точно, коли все почалося. Можливо, тому що для нього час був лише низкою сірих днів, нескінченних ночей та пір року, які проходили, не приносячи полегшення. Народився він у великому приплоді, на бідному подвірї на околиці села. Ще змалечку його доля була вирішена холодним ланцюгом, який він ніколи не зможе покинути.
Спочатку життя було сповнене цікавості. Він грався із братами, нюхав вологий ґрунт і гавкав на птахів. Але одного дня один із господарів вибрав саме його. Відірвав від матері, відвів у кут подвіря і надів на шию ланцюг. З того часу Барій став частиною господарства, ніби стара колеса чи іржавий візок. Ніхто не гладив його, не говорив ласкавих слів. Для Барія час був лише нескінченним очікуванням без надії.
Минали місяці, і ланцюг став його єдиним другом. Він був завдовжки лише кілька метрів, і Барій навчився не відходити далеко, щоб не відчути різкого ривка, що забирає подих. У нього не було ні будки, ні притулку він спав на землі під дощем чи снігом, а коли вітер був особливо холодним, притулювався до стіни, тремтячи.
Пори року змінювалися: зими були лютими, з морозними ночами, коли Барій прокидався, вкритий інеєм. Літа приносили спеку й спрагу. Дітлахи зрідка кидали в нього камінці, щоб розважитися, чи лякали палицею. Ніхто про нього не дбав. Його життя було колом страждань, голоду й самотності.
Їжі завжди було мало. Йому кидали шкірки від картоплі, огризки кісток, а рідко трохи кислого борщу. Барій їв жадібно, боячись, що хтось забере й ці крихти. Пив каламутну воду з іржавого відра. Він ніколи не знав смаку свіжого мяса чи радощів ситого шлунка. Його тіло стало худим, ребра виступали з-під брудної, зколюченої шерсті.
Його ніколи не виводили на прогулянку. Він бачив світ лише зі свого кута, обмеженого ланцюгом. Дивився, як інші собаки бігають на волі, як люди йдуть і приходять, як птахи літають. Він мріяв побігти, дослідити світ, відчути ласку. Але це був лише сон, і щоразу, коли він прокидався, ланцюг був на місці.
Остання зима
Остання зима була найжорстокішою. Чоловік, що прикував його, захворів і перестав виходити на подвіря. Барій проводив дні, не бачачи нікого. Миска з їжею приходила все рідше й була все порожнішою. Іноді сусід підходив до тину і кидав шматок чорствого хліба, але частіше Барій отримував лише жалісливі погляди.
Він відчував, як життя витікає. Лапи боліли, холод пронизував кістки, а самотність ставала все важчою. Уночі йому снилися мати, тепло братів, воля. Але прокинувшись, він знову бачив тільки багнюку й тишу.
Одного дня чоловік помер. Барій здогадався, бо перестав чути його кашель і шаркання. Декілька днів ніхто не зявлявся на подвірї. Він був голодний, спраглий, наляканий. Він гавкав, просячи допомоги, але йому відповідав лише вітер.
Сусіди, помітивши, що господар зник, прийшли на подвіря. Вони знайшли Барія, згорнутого в клубок на землі, з тьмяними очима й шерстю, перепачканою брудом і паразитами. Дехто запропонував його приспати, бо він уже старий. Інші жаліли його, але не хотіли клопоту.
Нарешті жінка на імя Оксана, що мешкала поруч, подзвонила до місцевого притулку для тварин. Розповіла про Барія, про його страждання, про самотність. Попросила допомоги.
Порятунок
Того ранку, коли прийшли рятувальники, Барій нічого не чекав. Небо було сірим, і дрібний дощ падав на подвіря. Раптом він почув незнайомі голоси, кроки, скрип калітки. До двору увійшли люди у світловідбивних жилетах, з рукавицями та переносками.
Барій злякався. Спробував сховатися, але ланцюг не дав. Він загавкав, загарчав, але сил боротися не було. Одна з жінок із лаг