Увійшов у пекарню з порожнім шлунком і ще більш порожнім серцем. Мені було всього вісім, і я не памятав, коли востаннє їв щось гаряче.
Тітонько дасте хоча б шматочок хліба, навіть чорствого? попросив я, голос дрижав.
Жінка окинула мене зневажливим поглядом і махнула на двері.
Геть звідси, дрантя! Іди працюй, як усі! скрикнула вона, витираючи стійку.
У горлі стиснуло, і я хотів уже піти, коли раптом почув суворий голос:
Послухайте, жінко! Це був літній чоловік, що стояв біля прилавку. Хіба не бачите, що це дитина?
Нехай батьки дбають, відчепилась вона.
Я опустив очі, бажаючи провалитися крізь землю. Але чоловік присіп, поклав руку мені на плече.
Не хвилюйся, сину. Ходім, я тебе частуватиму.
Того дня він забрав мене до себе, нагодував борщем, дав ліжко і, найголовніше місце, де я не почувався сміттям.
Онуків у мене немає, усміхнувся він. Хочеш бути моїм?
Я стиснув губи, щоб не заплакати, і кивнув.
Так, дідусю.
Роки минали, і той старий став моєю родиною, моєю силою і причиною, заради чого я вчився. Він змусив мене пообіцяти, що колись я допоможу іншим, як він допоміг мені.
Час пролетів, і одного дня, коли я вже був лікарем, мене викликали до лікарні. У операційній стікала кровю жінка. Увійшовши, я завмер це була та сама пекарка.
Операція тривала години. Я згадував її крик того дня, але ще більше теплу руку діда, що врятував мене з вулиці. І тоді я зрозумів.
Коли вона прокинулась, її очі були повні сліз.
Це ви врятували мене? прошепотіла вона.
Я подивився на неї спокійно.
Так, пані. Бо колись один чоловік повірив, що я вартий другої нагоди.
Вона ридала. А я лише усміхнувся, відчуваючи, що мій дід, звідкись згори, пишається мною.