**Дарунок Життя**
**Розділ 1: Спогади минулого**
Мене звати Ярослав, і мені 61 рік. Життя було подорожжю, повною злетів і падінь, але зараз я опинився там, де самотність і ностальгія переплелися в єдине. Моя перша дружина пішла з цього світу вісім років тому після довгої хвороби, що повільно виснажувала її. Я доглядав за нею до останнього подиху, а потім залишився наодинці з тишею. Мої діти, тепер дорослі, зі своїми родинами, навідувалися рідко раз на місяць, залишали трохи грошей та ліків і поспішали далі. Я їх не звинувачую у всіх свої клопоти. Але в дощові ночі, коли краплі барабанили по бляшаних дахах, а вітер пробирався крізь щілини, я почувався жалюгідним і самотнім.
Минулого року, гортаючи Facebook, я натрапив на Олену моє перше кохання зі шкільних часів. Я був закоханий у неї ще в юності. Вона мала довге розкуте волосся, очі, темні як ніч, і посмішку, що освітлювала цілий клас. Та якраз перед вступними іспитами до університету її сімя видала заміж за чоловіка на десять років старшого, з півдня України. Після цього ми втратили звязок.
Сорок років потому доля знову звела нас. Я дізнався, що вона також вдова її чоловік помер пять років тому. Вона жила з молодшим сином, але той працював у іншому місті і рідко бував вдома. Спочатку ми просто віталися. Потім почали дзвонити одне одному. Згодом післяобідні кави. Незабаром я вже їздив на своєму старенькому мотоциклі до неї кожні кілька днів, привозячи кошик фруктів, солодощів та ліки від суглобів.
Одного разу, напівжартома, я сказав: «А якби дві старі душі, як ми, одружилися? Чи не розвіяло б це самотність?» На моє здивування, її очі наповнилися сльозами. Я поспішно додав, що це лише жарт, але вона ніжно посміхнулася і ледве помітно кивнула. Так, у 61 рік, я одружився вдруге зі своїм першим коханням.
**Розділ 2: Весілля**
У день нашої весільної церемонії я одягнув темно-коричневий вишиваний жупан. Вона була в простій кремовій сукні з шовку, волосся акуратно зачесане, прикрашене невеликою брошкою з перлиною. Прийшли друзі, сусіди усі казали: «Ви виглядаєте, як закохані підлітки!» І, чесно кажучи, я так і почувався.
Тієї ночі, коли ми прибрали після бенкету, було вже за десяту. Я приготував їй склянку теплого молока і вийшов закрити браму та вимкнути світло на ґанку. Наша перша спільна ніч те, про що я вже й не мріяв у свої роки нарешті настала. Я увійшов у кімнату. Вона сиділа на ліжку, чекаючи мене з соромязливою посмішкою.
Я підійшов. Тремтливими руками обережно зняв з неї блузу і завмер. Її спина, плечі, руки усі були вкриті темними плямами, старими шрамами, глибокими, схожими на мапу страждань. У душі щось розірвалося.
Вона швидко накинула на себе ковдру, очі широко розкриті, налякані. Я ледве промовив: «Олено що з тобою сталося?» Вона відвернулася, голос тріпався: «Тоді у нього був жахливий характер. Кричав бив Я нікому не розповідала»
**Розділ 3: Тихий біль**
Я сів поруч із нею, з розбитим серцем, сльози наверталися на очі. Всі ці роки вона мовчала зі страхом, із соромом нікому не зізналася. Я взяв її руку і притулив до свого серця. «Тепер усе добре. Від сьогодні ніхто більше не завдасть тобі болю. Ніхто не має права робити тобі погано окрім мене але лише тому, що кохатиму тебе надто сильно.»
Вона розплакалася тихо, тремтячи, цілісінька кімната наповнилася її риданням. Я обережно обійняв її. Її спина була тендітною, кістки виступали ця крихітна жінка, яка витерпіла так багато. Наша перша ніч разом не була схожа на весільну ніч молодих. Ми лежали поруч, мовчки, слухаючи цвірінькання цвіркунів у дворі, шелест вітру в деревах. Я гладив її волосся. Цілував у чоло. Вона торкнулася моєї щоки і прошепотіла: «Дякую Дякую, що показав мені у цьому світі ще є хтось, кому я не байдужа.»
Я посміхнувся. У 61 рік я нарешті зрозумів: щастя не в грошах і не у безтямних юнацьких пристрастях. Воно в руці, що тримає твою, у плечі, на яке можна схилитися, і в тому, щоб хтось просидів із тобою цілу ніч просто слухаючи, як бється твоє серце.
**Розділ 4: Новий початок**
З кожним днем наші стосунки міцнішали. Ми з Оленою почали творити нові спогади. Ранки були наші наповнені сміхом і розмовами про минуле, про мрії, які так і не здійснилися. Ми почали гуляти в парку, насолоджуватися компанією один одного і природою навколо.
Одного разу під час прогулянки Олена сказала: «Ярославе, я й гадки не мала, що ще можу бути щасливою. Після
