Марфа стояла на порозі своєї хати, дивилася на сніг, що тихо падав, і думала про те, як життя складається дивно. Вона ніби прокинулася від довгого сну, де все було і справжнє, і ніби не справжнє одночасно.
Сни про хлопчика не давали їй спокою. Він приходив уві сні без обличчя, лише очі, як дві зірки, сяяли в темряві. Він стояв на порозі, немов чекаючи запрошення, але не входив. І кожен раз вона прокидалася з болем у серці, ніби щось важке лежало на грудях.
Федька, сусід-пияк, колись сказав їй правду в обличчя, ту правду, яку вона сама собі боялася визнати. Відтоді він не заходив до неї, а вона… вона ніби чекала, що одного разу двері скрипнуть, і він знову зявиться, брудний, смердючий, але живий. Бо крім нього, до неї майже ніхто не заходив.
Але того дня прийшов не Федька.
Молодий чоловік, високий, з ясними очима, переступив поріг із словами: «З празником будьте здорові! Засіяти можна?» Він дивився на нею так, ніби знав її все життя. А коли назвався її онуком, світ перед очима розплився, і вона побачила того самого хлопчика зі снів.
Він не став довго залишатися. Поговорили, випили по чарці як годиться. А потім він пішов, кинувши на порозі: «Живіть з Богом. Він вам суддя, не я».
Сніг закрутився за його машиною, а Марфа стояла біля хвіртки, не встигнувши навіть запитати, де він живе, чи повернеться ще.
### * * *
Люда колись була слухняною дівчинкою. Батько казав: «Будеш учителькою!» Мати додавала: «Виходи за Андрія воєнного. Будеш жити як у казці!»
Але казки не сталося.
Був Вовка гарячий, невгамовний, з яким було легко і безтурботно. Потім бійка, синці, вагітність.
Марфа не допустила, щоб донька вийшла заміж за «селюка». Вони сховали все: перевели Люду в інший університет, відвезли в лікарню, де вона народила хлопчика. Він ніколи не дізнався її обличчя, а вона його.
### * * *
Віктор довго не міг зрозуміти, хто він. Після смерті батька-лікаря він знайшов у маминій карті запис, який змінив усе. «Як я міг народитися, якщо їй видалили матку?»
Мама перед смертю розповіла йому правду. І він поїхав побачити ту, що його віддала.
Коли він увійшов у хату, йому здалося, що він уже бачив це місце. У снах, де жінка без обличчя чекала його на порозі.
Він не змінив їй долі. Не накричав, не звинуватив. Просто пішов.
А Марфа залишилася сама зі своїми снами, зі своїми спогадами, з тим болем, який уже ніколи не загоїться.