Мене звати Мирон, хоча тут, у селі, всі знають мене як діда Мирона. Мені сімдесят два роки, і моє життя, як і у багатьох старих людей, це чергування звичок і спогадів. Живу сам у деревяній хаті на краю лісу, на Поділлі, де туман прокрадається крізь щілини, а вітер шепоче між смереками, як давній плач. Пять років тому моя дружина, Оксана, безшумно пішла у зимовий ранок. Відтоді час став довшим, важчим, а ночі холоднішими.
Мої діти розїхалися далеко, шукаючи своїх мрій і обовязків. Спочатку вони дзвонили час від часу, потім повідомлення рідшали, а згодом настала повна тиша. Я не звинувачую їх життя йде вперед, не озираючись, і ми вчимося приймати відсутність як частину пейзажу. Але бувають дні, коли самотність стає наче занадто грубий кожух, що душить і тяжить на плечах.
Моя хата проста, така, що скрипить під кожним кроком і зберігає відлуння голосів, що колись її наповнювали. Сад, який колись цвів під доглядом Оксани, тепер дика земля, де висока трава й польові квіти бються за трохи сонця. Люблю сидіти на ґанку в сутінках, з чашкою чаю в руках, і дивитися, як ліс поступово темніє. Іноді заплющую очі й слухаю: спів птахів, шепіт вітру, далеке гавкіття собаки з сусідньої хати.
Саме в один із таких вечорів, коли повітря пахло мокрою землею, а небо горіло вогнями заходу, я вперше побачив Лисицю. Вона була худою, з кудлатою шерстю й виступаючими ребрами, мордочка в бруді. Вона рилась у сміттю біля воріт, обережно, наче боялася, що її помітять. Я стояв нерухомо, спостерігаючи здалеку. Не відчував ні страху, ні злості лише дивну цікавість.
Я не прогнав її. Навпаки, того вечора, готуючи вечерю, я відклав шматок хліба й трохи старого мяса й поклав біля краю саду, там, де її бачив. Ліг спати, запитуючи себе, чи повернеться вона. І вона повернулася. Наступного дня, і ще одного, і ще. Кожної ночі, коли сонце ховалося, а холод починав пробиратися крізь вікна, Лисиця зявлялася беззвучно, сідала за кілька кроків від хати й чекала на свою порцію.
Спочатку ми не спілкувалися звісно, лисиці не розмовляють, а й мені було мало що сказати. Але з часом я почав говорити до неї. Розповідав просту
