Дякую, сину, за це свято! промовила свекруха в мікрофон, наче мене й не існувало. А мій тост у відповідь заморозив усіх гостей мовчанням.
Розумієте, як буває? Наближався ювілей свекрухи 60 років. Подія серйозна, треба гуляти на славу. А хто в нашій родині завжди організатор, рушій і, як то кажуть, «вічний двигун»? Звісно ж, я.
Свекруха, Оксана Дмитрівна, підійшла до мене з таким невинним виглядом:
Сонечко, ти ж у нас така розумничка, така швидка! І далі в тому ж дусі: «Допоможи мені з ювілеєм, га? Я вже стара, в цих сучасних розвагах нічого не тямлю».
Так, «допоможи». Жінки, ви знаєте, що це слово у неї означає? Я взяла на себе абсолютно все. Два тижні мого життя перетворилися на один великий квест.
Знайшла гарний ресторан у Києві, тричі переробляла меню, бо «тітка Марія не їсть мясо, а дядько Петро морепродукти». Знайшла ведучого, домовилася з фотографом, сама придумала декор і півночі надувала кульки, поки чоловік мирно хропів.
А найкраще? Усе це коштувало наших грошей, бо свекруха ніколи б не потягнула такий банкет.
Чоловік, Тарас, створював видимість роботи: їздив зі мною, кивав, але в реальності просто сидів у телефоні. На всі мої ідеї відповідав, не відриваючи очей:
Так, кохана, дуже гарно!
А Оксана Дмитрівна дзвонила щодня з «порадами», ні разу не спитавши, чи потрібна мені допомога. Чесно за ці два тижні я втратила три кілограми.
І ось той самий день. Ресторан сяє, гості вбрані, іменинниця в новій сукні ніби сама княгиня Ольга. А я навіть фарбу на волоссі не встигла підправити.
Метулася, як тарган на пательні: то з офіціантами сперечалася, то дітей знаходила, то дядька Петра, який вже був «на взльоті», заспокоювала. Коротше, була не гостя, а безкоштовна організаторка.
Посередині свята я таки сіла, мріючи хоч ложку салату зїсти. І тут ведучий оголошує:
Слово має наша шановна іменинниця!
Оксана Дмитрівна підіймається, бере мікрофон, і я, наївна, подумала: зараз подякує. Згадає мої безсонні ночі.
А вона, гордо оглянувши зал, каже:
Дорогі мої! Я така щаслива! І хочу подякувати своєму золотому синочку! Тарасю, без тебе цього свята б не було!
Дівчата, вилка впала з рук. Увесь зал зааплодував. Тарас червоний від задоволення, махає мамі. А про мене ні слова. Наче я примара.
У ту мить щось усередині переломилося. Біль змінився на холодну, гостру лютість. І зявився план.
Я дочекалася тиші, підійшла до ведучого:
Дозвольте і мені кілька слів.
Він, нічого не підозрюючи, подає мікрофон.
Я виходжу в центр і голосно кажу:
Дорогі гості! Я підтримую слова Оксани Дмитрівни Тарас справді герой! Тож подарую йому і його мамі рахунок із ресторану. Адже справжні організатори повинні й фінансувати свято, так?
Дістаю папку з рахунком і кладу її перед ними.
Тиша. Тарас біліший за скатертину. Свекруха ловить повітря, ніби риба на березі.
Я кладу мікрофон, беру сумочку й іду до виходу, не опускаючи голови. Говорять, після цього вечір швидко закінчився.
Дякую, що дочитали. Ваші історії у коментарях!