**Сивина в бороду. Життєва історія**
Нормально. Як завжди.
Хомо, Хомцю, а підемо вечеряти? Я вареники наліпила, як ти любиш. Ходімо, га?
Не голодний я.
Хомо, Хомцю, ну як же так? Я тебе чекала, без тебе не сідала.
Слухай, Марічко, ну що ти така є? Причепилася, як репях! Набридла мені, сил немає. Ти що, дитина, без мене й ложку до рота не піднесеш?
Хомо, ну не лайся
Тьху! Вже гидко слухати! Тобі самій не огидно? Що ти переді мною ці танці виводиш? Ти мене своєю турботою давиш, розумієш? Задихаюсь я з тобою! Душно мені, Марічко, набридло все! Не життя це мука.
Хомо, Хомцю може, горілочки? Воно полегшає Відпочити тобі треба
Марія винувато смикала край фартуха, але в очах у неї стояв докір.
Дура ти, чи прикидаєшся? Ще й цей фартух начепила! Інша в мене є, чуєш? Люблю її, тільки нею й дихаю! Іду я від тебе, Марічко.
Ідеш? Ну що ж Ти знаєш мене. Я мяка, але як вийдеш за поріг назад не прийму. Думаєш, легко мені сидіти за столом, знаючи, що в тебе інша?
Не сподівайся, що повернуся.
Хома, не роззуваючись, пройшов до спальні, залишивши на чистих домотканих доріжках брудні сліди. Вийняв старий рюкзак, швидко скинув речі. Не озираючись, вийшов у сіни.
Дорогою до краю села думки билися, як птахи в клітці: *Навіщо так? Чи правильно це? Двадцять років разом Син добрий хлопець, військовий, хоч і далеко. Як він до цього ставитиметься?*
Але все перегоріло. Навіть поваги до дружини не лишилося. За що її поважати, якщо вона й сама себе не шанує? Оця її старовина з кухнею під дерево, з самоваром, з половиками Нормальна ж була жінка, а тут ніби з глузду зїхала.
А Оксана інша. Молода, зі сталевим поглядом. І хоча вона лише трохи старша за їхнього сина, Хома з нею знову відчув себе молодим. Жодних тобі вареників чи домотканих доріжок усе сучасно, яскраво, легко. Вона навіть говорила інакше, не так, як Марія.
***
Марія сиділа на кухні, дивилася на брудні сліди на половиках і плакала без сліз. *Нічого він не зрозумів*
Вона зірвалася, зі злістю здерла з підлоги доріжки. *Кому вони потрібні?*
Оксана Модниця, вертлява, приїхала в село і вже в колгоспній конторі облаштувалася. Голова колгоспу за нею бігав, але з сімї не пішов. А ось Хома мякий, як тісто, тільки пальцем кивни і вже йде.
***
Згадала Марія, як вони з Хомою одружилися. Молоді, бідні, а щасливі. Картоплю в золі пекли, сміялися, обличчя в сажі. Потім оселилися в старій хаті, де лишилися домоткані половики, самовар. Вона відмила все, навела лад. Мріяла про велику хату з деревяною кухнею, щоб сидіти в старості і згадувати молодість.
А коли дізналася, що Хома загуляв, подумала: *Якщо зроблю кухню, як тоді він повернеться.*
Та ні Ні половики, ні самовар не повернули щастя.
***
Не показувала вона горя. На роботі усміхнена, навіть із Хомою віталася. А той спочатку озирався, потім заспокоївся. *Ну не пожилося*
Але в суд на розлучення не подавав.
Поки одного дня вона сама не принесла йому папери.
Хома навіть ревно глянув їй услід. *Цвіте, наче нічого й не сталося*
***
Марічко, я прийшов Будинок спільний. Продавати треба.
По-твоєму чужим?
У мене покупці є.
Ні. Але можеш викупити мою частку.
А ти куди?
Не твоя турбота.
***
Марія дивилася крізь вікно автобуса, як село залишалося позаду. Їхала до сина. Вадим уже квартиру шукав. А роботу ветеринара вона знайде досвідчених спеціалістів завжди чекають.
Будинок не шкода. Не приніс він щастя.
***
Хома сидів на кухні у новій домівці. Яскраві шафи, штучні квіти, пухнастий килим
Раптом згадав ту, стару кухню, де вогонь у печі тріщав, а Марія вареники готувала.
Відчинив шафу порожньо. Тільки пакети з локшиною.
Порожнеча.
Як у його душі.
Вийшов на ґанок, сів, голову в долоні сховав.
*Дурень Який же я дурень*
