**Дар Життя**
Мене звати Борис, і мені 61 рік. Життя було подорожжю з вибоїнами та підйомами, але зараз я опинився там, де самотність і ностальгія переплелися назавжди. Моя перша дружина пішла з життя вісім років тому після довгої хвороби, яка повільно її виснажила. Я доглядав за нею до останнього подиху, а потім залишився один у тиші. Мої діти, тепер дорослі, із своїми родинами, заглядають до мене раз на місяць залишають трохи грошей, ліків і спішать геть. Я на них не ображаюсь: у всіх свої клопоти. Але в дощові ночі, коли краплі бють по бляшаному даху, а вітер продирається крізь щілини, я почуваюся крихітним і покинутим.
Минулого року, гортаючи Facebook, я натрапив на Олену мою першу шкільну любов. У юності я божеволів від неї: довге розкуте волосся, очі, глибокі як ніч, і посмішка, яка освітлювала весь клас. Та коли я готувався до вступних іспитів, її сімя видала її заміж за чоловіка на десять років старшого, із Закарпаття. Після цього ми порвали звязок.
Але через сорок років доля знову нас звела. Виявилося, що вона теж удова чоловік помер пять років тому. Вона жила з молодшим сином, але той працював у іншому місті і рідко навідувався. Спочатку ми просто віталися. Потім почали дзвонити. Пізніше зустрічатися на каві. І от я вже їду на своєму старенькому мотоциклі до неї раз у кілька днів із кошиком фруктів, цукерок та таблеток від суглобів.
Одного разу, напівжартома, я запитав: «А що, якби дві старі душі, як ми, одружилися? Хіба це не розвіяло б самотність?» На моє здивування, її очі наповнилися сльозами. Я поспішно додав, що це жарт, але вона ніжно посміхнулася і кивнула. Так у 61 рік я знову одружився зі своєю першою любовю.
**Розділ 2: Весілля**
У день весілля я вдягнув темно-коричневий вишиваний жупан, а вона просту білу блузку з вишивкою та спідницю. Волосся було акуратно зачесане, прикрашене скромною шпилькою. Прийшли друзі, сусіди всі казали: «Виглядаєте, як молоде заручене парі!» І, чесно кажучи, я так і почувався.
Ввечері, прибравши після бенкету, я приготував їй склянку теплого молока з медом і вийшов зачинити браму. Наша весільна ніч щось, про що я вже й не мріяв у свої роки нарешті настала. Я зайшов у кімнату. Вона сиділа на ліжку, чекаючи з соромязливою усмішкою.
Я підійшов. Тремтячими руками обережно зняв блузку І завмер. Її спина, плечі, руки усі були вкриті темними плямами, старими глибокими шрамами, схожими на мапу страждань. У мені щось розірвалося.
Вона швидко накинула ковдру, з переляком у очах. Я ледве прошепотів: «Олено що з тобою сталося?» Вона відвернулася, голос її тремтів: «У ті роки у нього був жахливий характер. Кричав бив Я нікому не розповідала»
**Розділ 3: Безмовний біль**
Я сів поруч із розбитим серцем, сльози наверталися. Всі ці роки вона мовчала зі страхом, із соромом. Я взяв її руку і притулив до грудей. «Тепер усе гаразд. Від сьогодні ніхто більше тебе не скривдить. Ніхто не має права робити тобі боляче хіба що я але лише тому, що кохатиму надто сильно.»
Вона розплакалася тихо, тремтячи, цілісінька кімната наповнилася цим плачем. Я обережно обійняв її. Її спина була тендітною, кістки виступали ця маленька жінка, яка витримала стільки. Наша