Жінка відпустила новонародженого онука у чужий світ. Та що з того вийшло?
Коли він увійшов у хату, йому здалося, що вже бачив ці стіни уві сні. І жінку, схожу на ту, що зустріла його на порозі Такі сни приходили, коли він був маленьким і гарячкував. У тих снах жінка була без обличчя лише очі, які світилися, як вогники. Він лякався її, бо вона здавалася примарою. Тоді він плакав і кликав маму, а вона пригортала його, хрестила й цілувала у скроню
Її хату давно обходять засівальники. Дітвора тепер біжить туди, де дадуть солодощів, а не сухих коржиків. І горілка в Одарки не з крамниці, а власного виробу. Хіба що сусід Грицько, коли вже добре «прийме на груди» та ледве тримається на ногах, завертає до неї:
Сійся, родися, на щастя, на здоровя Ну, Одарко, наливай! бубонить він, як завчено.
Вона йому наливає, і собі теж щоб легше спалося. От якби ще Грицько не болтав дурниць! А то ж завжди знайде, за що вчепитися
Отак, Одарко, і доживаємо Ми з моєю бабою як ті два пеньки в лісі! Нікому нас не образити бо й немає нікого! А в тебе ж донька є!
Пий, та не базікай, як той Шарик на ланцюгу! Донька в мене є! Хоч і не знаю, де вона, а є! Іди вже, не розводи дурні! гарчить на нього Одарка.
Грицько не поспішає йти, хоча вона вже його ледь не виштовхує.
Знаю, чого ти сердишся Усі в селі знають, що ти онука чужим віддала. Скажи, що брешу? Га? Знаєш, що баби шепочуться? Той хлопець тобі сниться! Ось чому в тебе очі світяться вночі боїшся! Еге ж?
Слухай, ти, пяний кобзарю! Іди геть! І ноги твоєї тут більше не буде! Одарка вхопила його за зношену сорочку й випхнула за двері, наче бродячого кота.
Збожеволіла, Одарко! Та я ж цеє пусти! ледве вирвався він із її рук.
Ніколи більше! Чуєш?! кричала йому вслід.
А він тільки хихотів Та більше не приходив ні за чаркою, ні на балачки. Може, соромився, а може, боявся. Вона б йому пробачила, якби зайшов бо хоч хтось, а то ж «годиться». Але ніхто не чув, що він їй наговорив А правда ж болить
І справді, їй сниться хлопчик. Вона ніколи не розгледіє його обличчя лише очі, ті самі вогники. Він стоїть на порозі, проситься засіяти та не йде далі й не промовляє благання. Стільки разів бачила цей сон чи, може, це й не сон
* * *
Сонце вже піднялося високо, і Одарка зрозуміла Грицько сьогодні не прийде. Згадала ту образу й ніби знову відчула на пальцях шорсткість його сорочки. Сіла сама за стіл, налила собі чарку Свято ж!
У дворі раптово загавкав Шарик, і заскрипіли двері. Хтось увійшов.
Зі святом вас! Чи можна засіяти? на порозі стояв високий чоловік із добрим поглядом.
Одарка зірвалася з місця й завмерла, нібо школярка перед учителем:
Засівайте, коли вже зайшли
На щастя, на здоровя незнайомець посипав пшеницею.
Одарка не відводила від нього очей. Помітила, що він оглядає хату, ніби щось шукає. «Чи не злодій часом?» промайнула думка. От би Грицько зайшов
А ви мене шукали? Чи просто засіяти? Хто ви буде? несміливо запитала.
Та годі ж засівальника без гостинців пускати! він сміливо підійшов до столу й дістав із торби вино, ковбасу, солодощі.
Одарка, здивована, витягла з печі чавунок із картоплею й салом і сіла навпроти гостя, який так спритно допоміг накрити стіл.
«Мабуть, Оленчин якийсь Але ж молодий дуже. І нащо б вона його прислала?» думала вона, доки накладала їжу.
А чоловік тим часом налив вино й підняв келих. Вона не знала, що сказати.
Ви, бачу, не звідси. Когось шукаєте?
Шукаю Ви Одарка Іванівна?
Я!
А чоловік ваш був Микола Петрович?
Був поки не помер
А донька ваша Олена Миколаївна?
Так
Тоді, мабуть, я ваш онук Владислав. Він простягнув через стіл руку. Знайомісьмося!
Світ перед нею закрутився Враз уявився той хлопчик із снів, що приходив засіяти. А цей незнайомець дивився на неї тими самими очима
Одарка скрикнула й захиталася, але сильні руки втримали її й посадили на лаву.
Не бійтеся! Я ж не за претензіями Просто хотів побачити вас і цю хату, де мене колись не схотіли. Моя справжня мама недавно померла, а перед смертю розповіла мені всю правду. От я й приїхав
Одарці здавалося, що вона голосить на все село, але це були лише тихі схлипування. Вона розказала йому все уперше в житті. Цей чоловік, що назвався онуком, дивився на неї уважно, а вона не знала, куди подіти очі. Коли вона замовкла, Владислав підвівся, зітхну
