Односельцям розповідала неправду про свою доньку, бо було соромно
У вузлику, підготованому на смерть, лежали листи… від доньки. Галина дістала їх і поклала небіжчиці під подушку. Нехай візьме їх із собою в могилу… разом із своїм страшним соромом.
З невигаданого. Гіркий сором
Марійка ще з юних років вірила у сни. Так склалося. Бувало, подруги розповідають свої сновидіння, а вона їм тлумачить, що вони означають. Рідко помилялася. А свої сни завжди розгадувала сама. А ще у снах літала! Бувало, підніметься над стріхами хат і летить! Так, що аж дух перехоплює! Один сон їй снився особливо часто. Білі коні в сірих яблуках запряжені в сани, а в санях вона з Дмитром, тримають віжки. Коні розганяються так швидко, що злітають у небо! Їм аж дух захоплює! Вони кидають віжки, ховаються в санях… і летять… Цей сон снився їй багато разів, поки Дмитро був живий. А коли його не стало, вона ще не раз «літала» на цих конях, а він стояв поруч, тільки віжок уже не тримав… Усміхався… Їй так подобалися ті «польоти», хоч і знала, що коні уві сні це до лиха, а то й смерті… Потім прокидалася а в неї або тиск підскакує, або серце болить…
Тієї ночі вони знову стояли в санях. Але ніхто вже не керував «польотом». Віжка й зовсім не було. Коні піднімалися все вище, аж до хмар. На одній із них сиділо янголятко з крильцями і посміхалося їм. «Оленко! Моя Оленко!» скрикнула уві сні Марійка так голосно, що сама себе розбудила…
«Пора… Пора збиратися», прошепотіла вона. Без сліз, без жалі.
У хаті вона завжди любила лад, тому ще й підлогу вимила, і доріжки витрусила. Дістала той вузлик, що готувала «на смерть», розклала все, навіть листи написала кому і що залишає. Бо без неї ніхто не розбере. Чужі люди будуть шарити по кутках… А прийде Галина хто ж ще? Вона одна до неї заглядає, і подруга, і майже рідна. Мало вже її ровесниць залишилося, а інші й не дійдуть ноги не носять. А Галина ще жвава. Прибіжить…
Марійка взяла зошит, ручку і почала писати.
«Пробач мені, Галю. Ти мені найближча. Ми з тобою, як сестри, прожили… Не винось на люди, прошу, мій сором. Мені вже, здається, і не буде боляче, як почую, що люди шепочуться, але все ж прошу… Я багато років брехала, що маю доньку, яка піклується про мене, а не їздить, бо хворіє… А насправді я не знаю, де вона. Гадаю, що жива, але покинула мене давно. І щоб не було соромно, я брехала всім, і тобі теж… Не чекай на мою доньку, не шукай її… Поховай мене біля Дмитра, там, де місце залишила. Хату й усе, що в ній, тобі віддаю. Може, твоїм дітям ще знадобиться. Не вийшло у мене доньку виховати… Страшний сором за це маю. І нехай він іде зі мною в землю… Прошу тебе, сестро…»
Марійка добре натопила піч, зачинила заслінку і лягла спати…
Галина ще вчора помітила, що у подруги в хаті темно, але хіба могла подумати!
Чи не лишила померла якої записочки? запитав міліціонер, який приїхав оформити смерть.
Нічого нема… Нічого… Важко їй було самій… відповіла Галина, стискуючи в кишені зімятий лист.
* * *
Її Оленка виросла красунею і розумницею. Єдиною, улюбленою. Дмитро, агроном із колгоспу, закохався у прост
