Богдан, коли виписали його дружину з лікарні, підкатав до хати на старенькому «Запоріжжі», а сусід підняв їх у двері.
«Все буде гаразд, підбадьорював він жінку, ти тільки живи. Сідай, поговоримо, а я постараюся все владнати. Тільки не залишай мене, моя зіронько!»
Надія, у свої 35ти, думала, що жіночого щастя вже не відчує, та доля розписала інший сценарій. Вони познайомились, коли обом майже сорок, і Богдан був уже три роки вдовцем. Надія ніколи не була заміжньою, проте мала сина. Як кажуть у нашій присказці: «народила для себе». У молодості мала кохання з привабливим чорнявим Олегом, який обіцяв одружитися, зачарував молоду Надію пустими словами. Згодом виявилось, що залицяльник з Києва був одружений.
Навіть законна дружина Олега приходила до Надії з проханням не розбивати чужу родину. Невинна, недосвідчена Надія піддалася, однак дитину вирішила залишити.
І ось так і трапилось: Надія народила Євгена. Син став для неї єдиною радістю і втіхою. Євген виріс вихованим, добре вчився, після школи вступив до економічного університету. Богдан кілька разів завітав до Надії, пропонуючи одружитися, а вона, хоч і вагалась, його дуже любила. Одного вечора Євген, стискаючи серце, сказав мамі: «Мамо, я вже не збираюся жити під однією дачею. Дядьо Богдан надійний чоловік, тільки щоб не образив тебе. Головне, щоб ти була щасливою». Син Богдана погодився.
Так і почали жити разом. Підписали зєднання, влаштували невеличке святкування. Надія працювала у сільській бібліотеці, а Богдан агрономом. Весь день вони працювали бок о бок: доглядали худобу, обробляли город, ділили домашні справи. Любили і поважали одне одного, шкода, що Бог не подарував їм спільних дітей.
Обох синів одружили, а внуків вже чекали. На свята їхня хатина заповнювалася гостями, на столі домашні яйця, сметана, молоко, сало, курка і кутя. Коли вечорами літнє подружжя прилягало спати, кожен тихенько думав: «Хотілося б залишити цей світ першим і ніколи не бути самотнім».
Час не стоявся. Одного ранку Надії стало погано під час варіння борщу. Літня жінка впала, а Богдан, за допомогою сусідів, викликав швидку. Лікарі діагностували інсульт, який паралізував лише одну ногу. Євген з дружиною Оленою привізли ліки, але Надія вже не могла ходити.
Богдан, не втрачаючи гумору, підняв машину і, коли дружину виписали, заніс її в хату разом із сусідом.
«Все буде добре, казав він, ти тільки живи. Сідай, розмовляй, а я все владнаю. Не залишай мене, моя зіронько!»
Він доглядав за нею, і через місяць вона вже сиділа у кріслі, допомагала на кухні. Вони чистили картоплю, моркву, перебирали квасолю, навіть хліб пекли. По вечорах обговорювали, як пережити зиму, адже Богдану не вистачало сил, щоб рубати дрова.
«Може, діти заберуть нас на зимівлю до себе, а навесні і влітку дадуть нам спокій», мріяли вони.
У вихідні приїхав Євген з Оленою. Олена, оглянувши кімнату, сказала:
«Доведеться вас розділити, мамо. Ми візьмемо її на наступний тиждень, підготуємо кімнату».
Богдан, шепочучи: «А як же я?», отримав відповідь: «Колись у вас ще були сили, а тепер усе інакше. Син вже забере її, а разом вас ніхто не розлучить».
Євген з Оленою поїхали, а Богдан з Надією зітхали, мріючи не прокидатися, щоб уникнути цього всього.
Наступного вихідного приїхали обидва сини, збирали речі. Богдан сидів біля ліжка Надії, згадував молоді роки і плакав. Прилипши до хворої дружини, прошепотів:
«Пробач, Надю, що так сталося Ми, можливо, недоглянули виховання дітей. Тебе розділяють, ніби незручне кошеня. Пробач. Люблю тебе»
Надія простягла руку, хоч сил вже не було. Богдан пішов, витираючи сльози рукавом, а коли сів у машину, вже не втирав їх.
Син з дружиною і сусід допомогли Надії, загорнули її в ковдру і, ніби в символічному прощанні, вивезли її з хати, крокуючи вперед ногами. Хвора жінка, розуміючи, що це кінець, не протистояла. Після від’їзду Богдана її не стало, і вона лише чекала, щоб не довелося чекати до вечора.
Через тиждень, у ясний осінній день, саме на Покрову, їхня мрія збувалася: Надія і Богдан зустрілися в іншому світі, де вже не було болю, а лишилась лише тепла згадка про спільне життя.