**Щоденник**
Сніг валив із неба густо, вкриваючи парк білим покривалом. Дерева мовчали. Гойдалки ледень хиталися від холодного вітру, але гратися було нікому. Усе навколо здавалося порожнім і забутим. Крізь снігопад виринав маленький хлопчик. Йому не могло бути більше семи років. Його куртка була тонкою й пошарпаною, черевики мокрими та дірявими. Але холод йому не перешкоджав. У руках він тримав трьох крихітних немовлят, загорнутих у старі, зношені ковдри.
Обличчя хлопчика почервоніло від морозного вітру. Руки боліли від довгого ношіння дітей. Кроки його були повільні й важкі, але він не зупинявся. Притискав дітей до грудей, намагаючись зігріти їх останнім теплом свого тіла.
Трійня була дуже маленькою. Їхні обличчя зблідли, губи синіли. Одна дитина слабо заплакала. Хлопчик похилив голову й прошепотів: «Усе добре. Я тут. Я вас не покину».
Навколо світ рухався швидко. Машини мчали, люди поспішали додому. Але ніхто не помітив хлопчика, ніхто не звернув уваги на три життя, які він намагався врятувати. Сніг ущільнювався. Мороз ставав гіршим. Ноги хлопця тремтіли з кожним кроком, але він ішов далі. Він був втомлений. Дуже втомлений. Але зупинитися не міг. Він дав обіцянку.
Навіть якщо всім байдуже, він їх захистить. Та його маленьке тіло було слабким. Коліна підкосились. Повільно він упав у сніг, не випускаючи дітей із рук. Очі заплющились. Світ розчинився у білій тиші.
Там, у замерзлому парку, під падаючим снігом, чекали чотири маленькі душі. Щоб хтось помітив.
Хлопчик повільно відкрив очі. Мороз пек шкіру. Сніжинки падали на вії, але він не змахував їх. Єдине, про що він думав, це три малесенькі створіння в його руках.
Він пошевели