Одного дня багатий юнак натрапив на вулиці на бідного хлопчика в лахмітті. Одяг був пошарпаний і брудний, але обличчя таке саме, як у нього. Він, схвильований, привів його додому та показав матері:
Мамо, подивись, схоже, ми близнюки.
Коли ж мати обернулась, її очі розширились, коліна підкосились, і вона впала на підлогу в сльозах.
Я знала знала це вже дуже давно.
Те, що сталося далі, ніхто не міг уявити.
Ти ти такий самий, як я, прошепотів Остап, голос його тремтів. Він не міг повірити. Уважно вдивляючись у хлопця перед собою, він бачив його точну копію: ті самі глибокі блакитні очі, такі самі риси обличчя, таке саме золотисте волосся. Ніби дивився у дзеркало. Але це був не він. Перед ним стояв справжній хлопець, що дивився на нього, мов на привида.
Вони були схожі але між ними була велика різниця: один виріс у багатстві, а другий у голоді й вулиці.
Остап оглянув хлопчика. Брудний одяг з дірами, заплутане волосся, обпалена сонцем шкіра. Від нього пахло вулицею та потом. Сам же Остап пахнув дорогим парфумом.
Хвилину вони мовчки дивились один на одного. Час ніби зупинився. Остап повільно наблизився. Хлопчик трохи відступив, але Остап промовив лагідно:
Не бійся. Я не зроблю тобі нічого поганого.
Хлопчик мовчав, але в очах читався страх.
Як тебе звати? запитав Остап.
Той не відповів одразу, але потім тихо промовив:
Мене звати Ярема.
Остап усміхнувся й простягнув руку.
Я Остап. Радий познайомитись, Яремо.
Ярема сумнівно подивився на його долоню. Ніхто так із ним не вітався. Зазвичай інші діти уникали його, називали брудним і смердючим. Але Остапу, схоже, було байдуже до його вигляду чи запаху. Після вагань Ярема теж простягнув руку.
Коли їхні долоні стиснулись, Остап відчув щось наче невидимий звязок.
Я знала знала це вже дуже давно, голос матері тріщав від сліз, коли вона обійняла Остапа. Ви ви брати-близнюки.
У кімнаті повисло важке мовчання. Остап і Ярема переглянулись, здивування читалось на їхніх однакових обличчях. Як так могло статись? Дві людини, народжені в один день, але з такою різною долею.
Мати, стримуючи ридання, розповіла сумну історію. Вона та її чоловік кохали одне одного, але життя було важким. Коли вона завагітніла близнюками, тягар став невиносимим. У розпачі вона віддала одну дитину своїй сестрі, яка не могла мати дітей, сподіваючись, що обидва хлопчики матимуть краще життя. Завжди відчувала провину та спостерігала за обома здалеку.
Остап відчув теплоту в серці. Ярема був його братом, якого він ніколи не знав. Він подивився на нього, бачачи вже не бідність, а кровного родича частину самого себе.
Яремо, сказав Остап щиро, йдемо додому. Ми ж брати.
Ярема подивився на нього, його блакитні очі були сповнені сумніву та надії. Він ніколи не наважувався мріяти про сімю чи дім. Вулиця навчила його не довіряти нікому.
Але щирий погляд Остапа, лагідність у його голосі й той теплий потиск руки все це давало відчуття, що відбувається щось справжнє.
Правда правда? тихо запитав Ярема, все ще вагаючись.
Правда, усміхнувся Остап. Ми брати.
Коли Ярема увійшов у розкішний дім Остапа, він почувався загубленим. Все було занадто пишним, занадто далеким від жорстокого життя, яке він знав. Але Остап і його мати робили усе, щоб він почувався як вдома. Купили йому новий одяг, лікували його рани й розмовляли з ним, як із рідним.
День за днем звязок між ними зміцнів. Вони знаходили спільні інтереси, ділились сумними й веселими історіями. Остап усвідомив, що Ярема розумний, добрий і сильний, незважаючи на всі тяготи. А Ярема поступово розкривався і почав більше довіряти Остапу та матері, яку тільки-но знайшов.
І одного вечора, коли вся сімя сиділа за вечерею, мати раптом промовила, її голос тремтів:
Сини є ще одна річ, яку я вам не розповіла.
Остап і Ярема подивились на неї, у грудях зявився важкий передчуття.
Правда правда в тому, що Яремо ти не мій рідний син.
Обоє завмерли, не вірячи у почуте.
Багато років тому, коли я народила Остапа, була дуже слабкою і не могла більше мати дітей. Ми з батьком були у розпачі. Одного дня, у найбільшій відчаї, я знайшла тебе покинутого біля дверей лікарні. Ти був худим і слабким. Я так полюбила тебе, що вирішила усиновити. Ми з батьком любили тебе, як рідного.
Сльози котились по її обличчю. Остап і Ярема все ще були у шоці.
То то значить заїкався Ярема, я не брат Остапа?
Мати похитала головою, ридаючи: Ні, любов моя. Але в моєму серці ви завжди будет
