Щодня вранці Ярослав долітав до офісу, проходячи повз старий квартал міста. Останнім часом біля пекарні, де у склі виставлено рамки з весільними фото, почали збиратися бездомні діти. Одне фото весілля Ярослава, зроблене десять років тому висяло у правому верхньому кутку. Його зняла сестра господарки закладу, фотографка-аматорка, і Ярослав дозволив виставити знімок, бо це був найщасливіший день його життя.
Та щастя не тривала довго. Його дружина, Оксана, зникла через півроку після весілля. Жодної записки, жодного сліду. Поліція кваліфікувала зникнення як «підозріле», але без доказів справу закрили. Ярослав більше не одружувався. Він заглибився у роботу, побудував безпечне цифрове життя, але серце стискалося від одного залишеного питання: що сталося з Оксаною?
Одного дощового четверга Ярослав їхав на засідання ради директорів, коли біля пекарні утворився затор. Він глянув у тоноване вікно і побачив хлопчика років десяти, босого, мокрого від дощу. Хлопець уривчасто дивився на його весільне фото у вітрині. Ярослав спочату не надав цьому значення аж поки хлопчик не показав на фото і не сказав продавцю поруч:
Це моя мама.
У Ярослава перехопило дух.
Він опустив вікно наполовину. Хлопчик був худий, з чорним збитим волоссям, у сорочці на три розміри більше. Ярослав уважно розглянув його обличчя, відчувши тригливий біль у животі. У хлопчика були Оксанині очі мякого, з зеленкуватими бликами, горіхового кольору.
Хлопче, промовив Ярослав. Що ти сказав?
Хлопчик повернувся до нього й кліпнув: «Це моя мама», повторив він, знову показуючи на фото. Вона співала мені вночі. Я памятаю її голос. А потім одного дня просто зникла.
Ярослав вийшов з авто, ігноруючи заувиження водія. Як тебе звати, синочку?
Данилко, прошепотів хлопчик.
Данилку… Ярослав присів на рівень з ним. Де ти живеш?
Хлопець опустив очі. Ніде. Іноді під мостом. Іноді біля залізниці.
Ти щось ще памятаєш про маму? запитав Ярослав, намагаючись стримувати тремт у голосі.
Вона любила троянди, сказав Данилко. І носила навішийок із білим камінчиком. Ніби перлина.
У Ярослава стиснулося серце. У Оксани справді був перлинний намисто, подарунок від матері. Унікальна річ, яку н
