**Запис у щоденнику**
Клянусь, я бачила його. Торкалася. Цілувала. Відчувала. Його подих був теплим, а губи пахли мятою, як завжди. На ньому був той сірий светр, завеликий, через який він виглядав як «хлопець із вулиці, але з добрим серцем». Він був справжнім. Обіймав мене всю ніч. Шепотів на вухо: «Кохання, я люблю тебе». Казав, що ми одружимося наступного року. Я памятаю кожну мить. Як його пальці ковзали моєю рукою. Як він плакав, коли плакала я. Як любив мене так пристрасно, що здавалося моя душа ось-ось розколеться. А потім він зник.
Я прокинулася сама. Але не злякалася. Подумала, що він пішов на пробіжку, як це інколи робив. На простирадлі ще пахло його парфумами. Моя шкіра ще горіла там, де він торкався. Але щось було не так.
Я дзвонила.
Знову.
І знову.
А потім у кімнату увійшла моя найкраща подруга, Марічка, бліда, зі слізьми на очах. Я не розуміла, чому вона плаче.
Олесю прошепотіла вона. Ти не знаєш?
Я засміялася. Що саме?
Богдан помер.
Я заплющила очі. Що?
Два дні тому. Аварія. Тієї ночі, коли була гроза.
Ні. Ні. Ні.
Я закричала, відштовхнула її, назвала жорстокою за такі слова. Показала повідомлення, яке Богдан надіслав минулої ночі. Голосовий, де він казав: «Іду до тебе. Сумую за твоїм тілом поруч». Вона подивилася на телефон, тремтячи.
Олесю це не міг бути він. Він уже лежав у морзі.
Світ перехилився.
Коліна підкосились.
Я побігла у ванну, дістала рушник, яким він витерся, він був ще вологий. Светр, кинутий на підлогу. Слід від укусу на моїй шиї.
Він був тут.
Повинен був бути.
Але правда в тому, що Богдана поховали вчора.
А минулої ночі я кохалася з ним.
Дні минали. Ночі стали нестерпними. Я не могла спати. Щойно закривала очі бачила його. То біля ліжка. То він шепотів мені на вухо. Однієї ночі почула його голос: «Не плач, кохання. Я з тобою». Намагалася записати, але чула лише шум і свій власний переляканий подих.
Потім у мене не прийшли місячні.
Двічі.
Я думала це через стрес. Жалобу. Травму.
Аж поки не зірвало впяте за день.
Зробила тест.
Дві смужки.
Вагітність.
Я впала на підлогу.
Єдина людина, з якою я була це Богдан.
Але він мертвий.
Похований. Розкладається.
Але щось росте в мені.
Щось, що вночі штовхається.
Щось, що світиться під шкірою, коли вимикають світло.
І кожного разу, коли я плачу й кажу, що не витримаю,
я чую його шепіт із темряви:
«Ти не одна. Наш син іде».
**Частина друга**
Не памятаю, як заснула. Прокинулася у ванній, стискаючи тест із двома рожевими смужками, що глузували з мого глузду. Днів не розмовляла ні з ким навіть із Марічкою. Телефон дзвонив безліч разів. Її імя спалахувало на екрані. Я ігнорувала.
Як пояснити, що чекаю дитину від чоловіка, який тижнями лежить у землі? Хто повірить? Навіть я не вірила до кінця. Аж до тієї ночі.
Лежала, ледве заснула, коли раптом відчула щось тисне зсередини живота. Не як звичайний поштовх. Ніби навмисний. Ніби намагався привернути увагу. Я сіла, ледве дихаючи, схопившись за живіт. І знову почула його.
Голос Богдана. Усередині моєї голови.
Не бійся, кохана. Я сам обрав тебе.
Я скрикнула й вискочила з ліжка. Підійшла до дзеркала, підняла сорочку. Присягаюсь, побачила слабкий спалах блакитного світла під шкірою. Він зник. Ноги підкосились. Я впала на підлогу, ридаючи.
Наступного дня змусила себе піти до лікарні. Розповіла лікарці, що завагітніла після того, як мене відвідав хлопець. Брехала про дати. Брехала про все крім симптомів.
«Дивні сни. Шкіра, що світиться. Голоси тих, кого немає».
Обличчя лікарки змінилося від тривоги до холодної підозри.
Зробимо аналізи, обережно сказала вона. Стрес може впливати на свідомість, особливо під час вагітності.
Приклала стетоскоп до живота. Її обличчя завмерло.
Не чую серцебиття але щось рухається.
Назначили УЗД. Я лежала на холодному столі, а лікарка блідла, налаштовуючи апарат. Нічого не казала, аж поки я не спитала.
Там плід, прошепотіла вона. Але він світиться.
Я пішла, не дочекавшись результатів. Тієї ночі снився ще один сон. Богдан стояв біля нашого улюбленого озера, вітер розвівав його светр.
Наш син не такий, як інші, сказав він тихіше, ніж вітер. Він це я і ще щось більше.
Що ти маєш на увазі? запитала я.
Але він лише сумно посміхнувся. Ти зрозумієш. Але захисти його.
Я прокинула
