**Епізод 1**
Є речі, які помічаєш, лише коли дивишся занадто уважно або коли щось відмовляється дивитися у відповідь. У моєму випадку все почалося з чогось, чого я не побачила.
Тінь.
Тінь моєї доньки.
Її не було.
І вона так і не повернулася.
Її звуть Олеся. Їй дванадцять. Вона обожмає манго, математику і танці з TikTok перед подряпаним дзеркалом у ванній. Перші дванадцять років свого життя Олеся була радістю на ніжках розкуйовджене волосся, брудні шкарпетки, завжди щось несвітськи наспівує.
Аж доки три тижні тому все не змінилося.
Саме тоді вона почала повертатися додому о першій ночі.
Тієї першої ночі я ледь не втратила свідомість, коли вхідні двері скрипнули так пізно. Я заснула на дивані, чекаючи на неї після додаткових занять. Вона мала бути вдома не пізніше шостої вечора. Коли пробило десяту, я дзвонила до школи, її подругам, репетиторці ніхто її не бачив.
І тоді, о першій ночі, вона увійшла.
Спокійна. Надто спокійна.
Я схопилася з місця.
“Олесю! Де ти була? Я”
Але вона повільно підняла руку і сказала:
“Не хвилюйся, я в порядку.”
І все.
Ні сліз.
Ні вибачень.
Ні страху.
Вона пройшла прямо у свою кімнату і замкнула двері.
Я довго дивилася на підлогу. Щось було не так. Повітря, яке вона принесла з собою, було крижаним, ніби з морозильника. Світло у коридорі мигнуло і знову спалахнуло. Я переконала себе, що це лише моя уява. Діти в її віці іноді дивні, чи не так?
Помилка.
Наступної ночі все повторилося. Вона знову прийшла о першій. І знову увійшла, ніби жила в іншому часовому поясі, без пояснень. Ті самі слова. Той самий тон.
Але цього разу я помітила.
Вона пройшла повз настінну лампу у вітальні і її тіні не було.
Її просто не існувало.
Ні контуру.
Ні форми.
Нічого.
Я подумала, що це галюцинація. Увімкнула всі світла в будинку і змусила її стати під ними. Нічого. Світло освітлювало її обличчя, але підлога позаду неї залишалася порожньою. Вона помітила мій погляд.
“Що таке, мамо?” запитала вона.
Я кліпнула. “Нічого. Просто втомилася.”
Вона кивнула і пішла.
А я ще раз спостерігала, як вона віддаляється. Її тіло рухалося але ніяка тінь не йшла за нею.
Наступного дня я подзвонила до школи і запитала, чому її щоночі випускають так пізно. Жінка на тому кінці дроту завагалася. Потім сказала:
“Пані, ваша донька не відвідувала школу з минулого семестру вже понад три тижні.”
Моє серце зупинилося.
“Вона виходить з дому щоранку,” прошепотіла я. “Одягає форму. Навіть бере пляшку з водою.”
Після дзвінка я перевірила холодильник. Її пляшка з водою була там. Неторкана. Так само, як у день останнього іспиту.
Тієї ночі я не спала.
Вимкнула всі світла. Сіла біля вікна у вітальні. І чекала.
Рівно о першій ночі ворота відчинилися самі.
І вона увійшла.
Олеся. Але не Олеся.
Ззовні вона виглядала так само. Але її очі не кліпали, як раніше. Її дихання було дивним, нерівним. Вона подивилася на мене і схилила голову.
“Чому ти не спиш, мамо?” запитала вона.
Я примусила себе посміхнутися. “Чекаю на тебе.”
І тоді я сказала те, що не планувала:
“Де твоя тінь?”
Вона усміхнулася.
Але не ротом чимось холоднішим.
“Вона залишилася позаду.”
І пройшла повз мене.
Але я клянусь коли вона пройшла повз дзеркало на стіні, щось на мить зявилося.
Щось вище за неї.
Щось з занадто великими очима і занадто вузькою посмішкою.
Я відвела погляд, серце калатало, руки тремтіли.
Тепер вона у своїй кімнаті.
Спить у своєму ліжку.
Дихає.
Тихо. Спокійно.
Але її тінь
Її справжня тінь?
Я думаю, вона досі надворі.
І думаю, вона чекає, щоб увійти.
**Епізод 2: Те, що повзе під дверима**
З того часу, як Олеся “повернулася”, будинок більше не дихає, як раніше.
Удень усе здається нормальним.
Олеся прокидається, сідає снідати, але не їсть. Перемішує кашу.
Вдає, що переглядає зошити. Іноді тихо співає пісні, які я ніколи раніше не чула. Слів я не розумію це ні на яку мову не схоже.
А по обіді вона просто зникає.
Не каже, куди йде. Не питає, чи можна вийти.
Двері відчиняються і зачиняються самі о 6:45 вечора. Ні хвилини раніше. Ні секунди пізніше.
А я залишаюся тут чекаю. У темряві. Сама.
Із запитанням, що стає все навязливішим:
Ця “річ” справді моя донька?
Я почала помічати дрібні деталі.
Наприклад, стіни дихають.
Принаймні, к
