Її слова впали, як удар, розбиваючи тишу під віконцем у крихітному підїзді Києва. Так, а навіщо ті можливості, якщо я все ще вються у боргах? зупинилася вона, потім тихо запитала: Що саме тобі треба? Я вагався, бо ще не вмів вимовити це вголос. Не знаю гроші, аби погасити кредитну карту, оренду, можливо, виплати за авто. Хоча б трохи, щоб вдихнути. Її зітхання розтягнулося, важке, мов осінній вітер над Дніпром. Буду чесною: люблю тебе понад усе, проте гроші не підмостять твоїх проблем. Треба розібратись, як ти сюди потрапив.
Біль розлився миттєво. То це моя провина? Ні, прошепотіла вона, це твоя відповідальність. Я стискав телефон, і повітря в кімнаті стало густим, ніби вулиці під час дощу. Ти вже не малюк, продовжувала вона, у тебе є стабільна робота, чи не так? Так, але вона ледь покриває всі витрати. А що з бюджетом? Дивився, куди летять твої гривні? мовчання. Правда була проста: я не дивився. Я знав, що розтрачу гроші, та ухилявся від дзеркала, бо боявся того, що побачу. Мій план полягав у тому, щоб розмахувати карткою, мов магічною паличкою, сподіваючись, що щось чарівне вирішить проблему.
Я не виховувала тебе безпорадним, сказала мама Галина, її голос лунав, ніби козацька пісня, якщо потрібна допомога, а не просто фінансова підмога, я тут. Але в такий спосіб, щоб ти зрозумів, що